- Як почалася війна, Ви жили тут,  а коли Ви тут жили до війни, тут було багато євреїв?
- Так, були. Отут на розі євреї жили, (…), тут зараз, де ця школа, там хатка - теж жили євреї, тут жив Майорко, тут жив Лєпцє. Я пам’ятаю, бо там був склад, я  ходив по цигарки, я то все пам’ятаю.

- До війни ви жили тут?
- Тут.

- Потім вас виселили, а в якому році ви повернулися?
- Нас тринадцятого  (червня) виселили, а 22 війна почалася, ми доїхали до Оренбурга, а він бомбив там ззаду все німець. То 20 вагонів було переселенців. Німці з танками бомбили все і літаки. То нас туди привезли, тай уна там прижила, Бизда називалася стара, а донька старша була – Рутя, син менший – Гербі, то він три роки тому як умер, у Америці умерла Рутя два роки тому, умерла, туди виїхали і там повмирали.

- Нас цікавить, як євреї тут жили до війни.
- До війни, так я вам повім, євреї в основному тут були до війни. Їх багато було, центр - це все єврейський був. Так я вам почну помалу,так щоби я не  збився, ви собі будете писати, а я вам буду казати. Перший той дім, що стоїть там, самий крайній дім, там живуть тепер Федоси, але там була касарня колись, жандарі жили і там було більше цього місця. І вони, жандарі їм пустили зубного врача. Бардіх його фамілія була. Бардіх він за совєцкой власті робив у Чернівцях у здороввідділі, робив начальником цього, як воно називається? Відділу, що контролює? Санепідемстанції. Бардіх. У нього ще був син один, я з сином ходив до школи, одного року десь, то я з цим Бардіхом  зустрічасвя, бо я робив на полутиці у санаторії у школі, а він там жив у главврача нашого цього санаторія, бо то це санаторія там була дитяча. То з ним здибався, я його впізнав відразу, але він робив вигляд,що мене не пізнав, аж потому, як заговорив: «А Віктор, а ти здєсь?» Бо він був битий комуніст, та й він…, йому щось не любилися. Так Бардіх там жив, не знаю куди, як то війна почалася, куди він утік, а після войни появився. (…)

- Дальше йшли, так на розі тут була хата – жив аптекар, жид, але я забув його фамілію, забув от крутилася фамілія, забув. Він завідував аптекою і як відступили наші війська у 1941 році, як почалася, тут його взяли, посадили, нас уже не було тут, але потому, як повернулися, то розказували. І тепер аптека там теж є. Там жила аптекарка, вона учителька у  Чернівцях, там ті виїхали у Чехословаччину, утекли, тут лишили, а них там пивниця велика була і вони усіх там жидів туда пакували, такі посіпаки румунські такі, шантропа така, брала тай то все пакувала туди. А жиди - вони були багаті люди, вони давали нам жити, вони давали… Батькові не треба було, бо він діставав (зарплату), ставка була хороша кондуктора, та й він міг купити за 3000 леїв саму кращу сименталку (корову), то була ставка кондуктора на залізниці. Тут побудував хату і все, бо були гроші. Дальше, то цей жид, фамілія Кон – жид, за цією аптекою цей Кон, він мав дві доньки, корчму тут мав і магазин. Дальше за Коном ішов бідний жидок, такий один, хатка маленька була у нього, але ми ще ходили, бо я з його сином товаришував, ходив до нього на уроки, бо я готувався у ліцей у Чернівці. А жид добре математику знав, то я до нього ходив, і він не соромився, за дарма, не брав гроші, бо онука свого готував та й я коло нього. То Клайн фамілія була. За Клайном ішов Лауб, корчму мав, той багатий жид, а як називався я не пам’ятаю. За Лаубом ішло…, він магазин мав теж жид, він умер, а його донька там лишилася і жінка – Гарнік. За Гарніком липуваний ішов, це казали на тих,що втекли з Росії, шо повтікали у ту війну ще, і поселилися тут, у нас тут було їх 8 сімей, а решта то все на Косованці, вони своє село мали. Потому йшов Мицканюк, то він мав магазин і свиней різав і м'ясо продавав і кузню мав, кував коней, робив усе, по дереву робив.

- Столяр?
- Не столяр, фіри робив, стельмах називали. Дальше ішов Гавшій, жид, він різав, мав теляче м'ясо, а свинське не мали право тримати. Але як його фамілія була, Гавшій по нашому казали,але як його фамілія по настояному не знаю.

- Він був різником?
Так, він різником був і обрізання робив, він мав якийсь чин між ними, бо обрізання будь-хто не робив. Так, потому за ними знов ішов Клайм, пекар був і мав магазин хлібний, продавав він. Десь ішов він, баню мав свою, там за ним уже скраю, старший жидок самий жив, бо  жидівка вмерла була, нема десь пішла була в нього донька, файна була така та й пішла десь собі з жидками. Так, і цей правий бік скінчився. Лавб у нас є записаний?

- Так, багатий корчму мав ви казали.


- Потому Ваня Лауфер, це є тато її, а та пані ходила зі мною до школи одного року була, жидівочка. Жили вони так, не були багаті, але жиди, тай потрошки возили товар, мали пару коней і возив товар, хто заказував, бо раніше возили з Чехословачини, ми так як бляху на хату заказали, дали йому гроші і він поїхав. Довіряли жидам, давали гроші. Він поїхав, скільки заказали йому, окремо заплатили і він привіз бляху. То вже вісімдесят років та бляха в мене на хаті, ця бляха 80 років, і вікна і двер - це все як зробили тоді, я якраз родився у цій хаті, то була маленька така а там поклали. Ану тепер начинаймо другим боком іти. Рувенгир фамілія, він мав сина, старий був лікарем такого широкого масштабу, Бардіх той лічив зуби, а цей усякі хвороби лічив. Рувенгир сина мав, але він на строгому рахунку у поліції був бо він комуністом, грав, його сажали пару разів, та й він тікав, а потім не чути про нього було, бо його ті румуни ловили, а прийшли совєтські, він пропав, бо не було чути потім за нього. Далі Дойч фамілія, здається мені, що цей Дойч - син його у Верховній раді у Криму. Він був, як ми приїхали, приходив до мене. Але від тоді він дізнався, що я в Русі був і йому це не сподобалося і він не приїжджав, бо він у Верховній раді був та й думає, що ще дізнаються, що дідо у русі був тай пришиють ще…, то такого товариства йому не треба було. Дойч, то його тато ринви робив, покривав хати бляхою, склив вікна, оце такі роботи робив, добрий спеціаліст був. Дальше Клюгман. Клюгман старий магазин мав з залізом усяким таким, тай мав пару коней, мав два сина і доньку – Виня, Биня і Мотя, жидівочка. Тай мав пару коней і з 5 гектарів поля, то він нікого не наймав, хлопці ходили обробляли, то за совєцкой власті вони тут лишилися, а потому вони виїхали у Ізраїль. Усі виїхали - і Мотя, і Виня, і Биня. А Биня робив на заводі з зерном, завскладом робив, колєга мій, то не один мішок він мені дав зерна, зібралися, а він каже: «Маєш мішки?» А я без мішка не їду, буду в кишені брати? Давай сюди, виходить, кличе він завскладу: « Міша, Віктор зараз цих два мішка най собі сам набирає, там би то менше хто видів і ти поможеш йому у багажник покласти». Два мішка собі набрав пшениці, а потому цього перевели у Чернівці на завод, такий завод там є на долині над залізною дорогою… (…), потом, куди він пішов робити, а я туди ходив, він мені збирав того пороху і давав мені по пару мішків, я задурно не їхав, їв тай пив. То був хороший товариш, хороший, я з ними ходив до школи, то як міг бути злий з ними? Ми вчилися разом.

- Розкажіть, як ви з ними до школи ходили?
Як? Там був один Рейх фамілія жида була. Мав велику будівлю - дві кімнати нижні великі, а у вишній сидів. А він мав коника собі, мав фіякір і поїзд їхав три рази на днину на Берегомет, його наймали люди і він з поїзда відвозив до дому, так як панів. То в Чернівцях багато було робили з бідної сім’ї, а багаті їх наймали робити коло дітей, поварами робили всякі, то жили собі по панські, пани платили і він відвозив, цей Райх. Ще я хотів казати, він розвозив, і школа там була. Ми ходили в школу, я до того нічого не мав. Був директор школи Монтено, як сьогодні пам’ятаю.

- (…)

- Так, дальше. Як у школу ходили, бувало, що ми футбол ганяли. Як тільки перерва – футбол. Вони футбол любили таки так, що но. Я не так ударив, або що, то вже мав за що причепитися - ударив його, бо то дітвора, потому мирилися. Чотири роки ми так ходили дітвора, бо то раніше було так - 7 років у селі ходив, бо то як 4 роки ти закінчив, ішов у ліцей, як здав, то поступав, а як ні, то треба було 7 років кінчати - це середня школа була. Закінчив, то тебе лишали дома, уже нікуди не сіпали. Сім років (освіти) треба мати було, (щоб піти) в армію, бо якщо не мав, то не брали у армію румуни. Так дальше там були: Клюгмін ми пойшли, ага Нухін мав корчму, молодий жид, здоровий такий. Так, дальше Галіцев, багатий жид, мав дві доньки, залізом торгував, з Чехословаччини возив, пару коней мав, фірмана тримав коло того. То файний такий кусок до Чехословаччини їхати, але ніхто не перестрічав - ні бандити, ні хто. Але ці фірмани завжди їхали по два. Собі з сусідом здорові були, що то треба було зо 5 бандитів, аби напали на них. То  мали коло себе рушницю зрізану – обрізи. Тримали обрізи та й бувало, що стріляли там, тай не знали, хто то їхав, але стріляли - і до Бога спочивати, але потому перестали, бо то стрічали більше всього в Кугутах, які їхали на Чехословаччину. Тут Нухіна дві сестри окремо мали магазин, забув, як вони називаються. Вони старші від мене були, багато старші, а тато їх мав корчму. Так, Варнер не мав дітей, а то звично вони мали двоє-троє і навіть більше…(…). Як виходити там, де туалет є, а там була його хата Варнера цього. Потому туди дальше на праву руку був кравець, але як його фамілія?. Він мені ще шив костюмчики, бо то кравці були в моді тоді, то по заказах усе, то хіба пам’ятаєш усе? Я так у ночі, коли не можу спати, пригадую усі фамілії, а на рано, коли встав, уже забув.

- А синагоги були у вас в селі?
- Була, синагога була там по вулиці, там жінка одна тепер живе, там ще жив коло синагоги Шабир, фамілія була. Він робив завідуючим пилорами, і ще один жив коло того, хати великі тепер стоять - доктор Якоб. Це він хазян був цієї пилорами, цілодобово люди робили, мали роботу.

- А рабен був?
- Рабен був.

- А як його звали, ви не пам’ятаєте?
Не пам’ятаю, я такими високими людьми не інтересувався, я з своїми колєгами, а він був високий у них, здоровий, жінка у нього була теж така здорова. Вона варила коло плити, а то протяг був, а вона як зловилася за раму, рама впала на неї і все, вмерла. То ходили, як ховали, бо то цвинтар їх тут, багато тут поховано. Там ще був такий адміністратор, дивився аби не розкрадали, бо то любили тягнути, бо люди будувалися, він з мамою жив, а тата не було.

- А як місцеві жителі до євреїв ставилися?
Я скажу, що як хто, у всіх євреїв майже магазини були, ти приходив, мав книжечку і печатку він клав свою там у книжечці. Він давав на суму, так як тепер дають до грошей, але якщо ти до місяця вернув, то він брав тверду суму, а якщо ні, то брав процент, або два. Давали, усі давали до грошей, але жили з ними менше, більше добре.

- А коли почалася війна, що з ними сталося?
- Вони повтікали багато, які розумні були, мали грошей, повтікали, а є що лишилися, то в міста повтікали у Молдавію, у Чернівці.

- А як румуни відносилися до них? Паршиво відносилися до них. Ми не були тут, ми були у Казахстані, але оповідали. Румуни, як прийшли, то котрі не вспіли повтікати, то їх забирали з хати і в пивницю туди. А люди забирали усе з хати. Моєї жінки тато розказував мені, що один жид прийшов, що собі добрі були, та й кажи: «Йди, Андрію, забери собі, бо ті бандити забирають це все, а ти бери, може, збережеш». І він пішов, узяв щось зо дві шафи, та й, коли вони вернулися, він віддав їм туди, але він жив добре з жидами. А були такі, що приходили і грабували. Раз жид, треба бити його.

- Як ви думаєте, чого до них так ставилися?

- Бо то була так партія, кузісти називалися, фашистська партія, вони бомбили їх.

-  А чого? Чого? Темні люди, кубісти, котрі вступали у партію, то були головорізи, так як і тепер, зараз то саме, хто панує.

- А після війни євреї повернулися сюди?
Повернулися, але у Сторожинець, і в Чернівці повернулися, вони жили там, а потім виїхали у Ізраїль.

- А тут нікого вже не лишилося?
Нє, ади лишився оцей во, але він українець Боднарюк.

- А за кладовищем у вас доглядає хтось?
Я не знаю, як ще був Рух, приїхала була делегація з Чернівців, тай ми їхали у Чернівці, 24 чоловіка членів Руху поїхали і заключили з ними договір, вони мали дати нам сітку оцинковану труби, ми мали огородити і мав бути сторож, який постійно мав від них оплачуватися… (…)

- Ви дружили з євреями сім’ями?
Я скажу, що як хто. Я допустимо, тато мій, дід мій - жили з ними добре. Тато мій так собі, бо він був державний робітник на залізниці, він повинен був з усіма добре жити.