- Не виїжджали, не виселялися?
- Нікуди. Нікуди не ходила, закінчила медшколу і тут відпрацювала в даному санаторії, який належав поміщикові Секантинові. То був дитячий кістково-туберкульозний санаторій, а потім органів захворювання, потім шлунково-кишечний тракт, так що я тут постійно, маю 46 років стажу на одному місці.  А тепер лиш чекаю коли мені прийде хрест (сміється).

- До війни 1941 року були у вас євреї і, може, пам’ятаєте, скільки їх, було цих євреїв?
- Дуже багато було. Дуже багато. (…) Так, родини Серф, родини Рудик, родини Мошко, там де живе Колочук, там жив… Я позабувала геть... Так, як би я вам так порахувала: починається від Серфи, потім Дарко тут живе, потім, де була школа, потім навпроти школи, потім, де Колісник жив, потім, де кузня була, де Рудік жив, де - в той бік… хто там був… коло Яня хтось жив, як він називався, Бог вже його знає, а в цей бік, де Поповичка, то було шось шість чи сім хат, до Поповичів. То маєте вже більше десяти, а за Колісником, була їхня синагога дуже давнє зданіє…

- А де , де це?
- Ти знаєш  де жила… то я звідти  носила книжки… Писати не  було на  чому, то я  носила  ті  жидівські книжки і  між рядочками писали, такий був час.

- Як ваші сільські  люди  жили з євреями ?як ставились?
- Дуже добре, дуже добре євреї ставились до сільського населення.

- А самі сільські люди як до них?
- Дуже добре. І помагали їм землю обробляти, але це все було на викуп, бо це був жид, він був торговець. То не було жида, щоб він був одноосібник, а кожний з них був підприємець, по сьогоднішньому сказати. Кожен з них мав свій магазин, кожен. Один торгував кінською зброєю, один торгував насінням, один торгував випивкою, торгував реманентом сільськогосподарськими. Кожний, кожний був занятий. І прийшов чоловік: «Мошку, дайте чвертку горілки». Тоді ніхто не пив пів літри, з чверткою сиділи добу чотири чоловіки і по такій маленькій стопочці пили добу і балакали, складали плани на майбутнє. Жиди були дуже… Як уже багато заборгував, то він міг казати: «Слухай,Іванку, коли ти  вже мені віддаш борг? То вже там дуже багато наросло». Розумієте? Дуже дружно жили, і не ображали народ. Навіть ті бідні, що були такі бідні, що  ну... (…) Народ був бідний, рідко в котрій хаті було троє дітей, рідко у котрій хаті у селянина було троє дітей, а то п’ятеро, шестеро, восьмеро, дванадцятеро, п’ятнадцятеро, розумієте. А жиди ніколи не допускали, щоб цей народ з голоду помирав, дуже дружно жили. От ми жили тут, бо ми поряд жили у цього єврея мама служила до заміжжя 18 років, а вийшла заміж і ще з татом служили, ще п’ять років. А потім тата забрали на війну, вже почалася війна, цих жидів почали гнати. О тут, де зараз лісництво, там ззаду була велика стодоля, о туди їх всіх зігнали, і тут, де біля аптеки, там тепер магазин цей тримає Гараміта. Там теж у ту стодолю зігнали цих євреїв, не давали їм ні їсти, ні нічого абсолютно. То мама моя носила їм вночі, повзком підлазила і давала їм їду, бо ніколи вони її не образили. Помогли мамі. Значить, то що бідна людина, складала собі, то одно, коли вже прийшлося, що вийшла заміж, то помогли побудувати стодолю. Значить, ти зібралась на ґаздівство, то ми тобі поможемо, а хто був лентяй, тому звичайно, не помагали. Таким совісним роботящим людям усі помагали. Ну, я кажу, було дуже багато, так, як я запам’ятала, то тільки, починаючи від моста і дальше туди до половини майдану приблизно було  15-20 хат євреїв. Там вони мали свою синагогу, там вони молилися. Дуже поважали наших людей… Що  ще можу сказати….

- А  ви не пам’ятаєте, як звали того єврея, в якого ваша мама служила?
- Фамілія його Серф. А як його звали… Дочка   Маргет.

- Ви дружили з тою дочкою?
- Да, В мене є навіть фотографія її. Вона, я ще на той час, коли вона ходила, я не ходила до школи, це вона старша.

- Але діти єврейські ходили разом  із простими?
- Так, так, в один клас ходили.

- Не було різниці, що це єврейські, що це панські, це все ходило в один клас. Моя мама дуже бідна була. Босяком ходила до школи. І поки до школи йшла, шість штук худоби мала попасти від шостої години ранку до восьмої. А тоді йшла до школи. Тут скраєчку, тут моя мама, а то все панські діти, бачите, а бідне-бідне було у сорочці, спідничинка…

- Є євреї?
- Є, є, є. Ну, як же ж то звали? Вона Мальвіна.

- Жінка?
- Так. А дочка Маргет.

- А равин був у вас у селі?
- Рабіна, по-моєму не було, о це  я вам  не можу сказати.

- А як почалася війна, окупація, то що сталося з євреями ?
- Дуже стали їх гонити, дуже стали гонити. Ну прийшли, як тоді називали поліцаї, значить. Хто мав якийсь зуб, або мав великий борг у жида, то він тоді вирішив йому помститися, вони пішли в поліцаї, і дуже їх гонили.

- Тобто ці поліцаї були з ваших людей?
- Да, з наших, да. Дуже їх гонили, дуже збиткувалися. Тут у центрі, де оце побудовані ці три доми на площадці і навпроти лісництва дуже був великий магазин, і чоловік з жінкою торгував – жиди… Його забрали, і її з доньками забрали і наші хлопці прив’язали маму і при мамі згвалтували двох дочок. І не так що згвалтували, а так - один за одним, другий за другим, третій, було їх чотири, значить, чотири прийшли… О такі були наші люди.

- А як ви думаєте чого вони так  з євреями вчинили?
- Це, я думаю, було за рахунок того, що він ішов, пити хотів, їсти хотів, так… А віддавати не хотів. А коли прийшло, нагадували… Що вже євреї відчували, що буде війна, вони були між собою зв’язані. О, цей пан уже казав мамі: «Катріно, буде война, буде война, ти знаєш, треба запасатися хлібом». Батько, як пішов на фронт, мій батько пішов, то в нас приблизно було так зо 10 центнерів зерна - ячменю, кукурудзи, і  то кукурудзи уже потереблені. Такі були великі бочки і  в ті бочки накладали, як сьогодні пам’ятаю, цю бочку кочанами закривали, раз коло разу, щоб миша не могла пройти, поки миша той кочан прогризе, то вже видно, що вона там була, той кочан витягали, а свіжий закладали, розумієте. Жиди запасалися і потихоньку свої гроші… Це тут був, де ферма, це тут був Серф, не можу згадати, як його звати… (…) Але їх було три брати. Це все були землі поміщика – графа Скали, а вони в них винаймали, як оренду і вони були орендарями, йому підзвітні, але все вони, діяли всьо. Народ той, хто не хотів тут іти робити, привозили гуцулів з Лопушньої, з Путили, з Сілятина. Привозили звідти з гір, бо ті там не мали, там землі не було, там все горби. То привозили відти і ті люди робили. А так то дуже дружній народ був жиди з нашими жили, не всі дружно потому віддячували, так виразитись можна.

- А були такі, що допомагали євреям переховуватись??
- Дуже було багато їх. Моя мама за то, що носила їсти, два тижні сиділа, як тоді казали касарня, так як тепер міліція, сиділа в міліції, їсти не давали, били, заставили мастити стіни, місити глину ногами, мастити стіни, бо жидам помагала.

- А крім вашої мами може ви чули, що ще хтось помагав?
- Таких людей було багато, таких людей було багато, не тільки моя мама. Кожний, кому жид зробив добре, він старався в хвилину його біди, піти йому на поміч, дуже багато помагали, але багато, як кажуть, злорадствували, зле робили. Ну що ще можна сказати...

- (…)

- Скажіть будь-ласка, а хтось  з євреїв залишився тут після  війни?
- Після війни, наскільки я знаю, оця Мальвіна вернулася. Її забрали в полон, чоловік загинув від приступу печінки у Трансільванії, а вона з дитиною попала в саме пекло в Німеччину, була в концтаборі. Звідти прийшла гола, як моє коліно. І вона, і дитина - що були лиш так кістки і шкірка. То вона прийшла сюди. А мама, то колись все розтягали, все, бо то кожний тягнув, ці мужики бідні, не пам’ятали цих жидів, забрали і все. А  мама взяла та й викопала яму та й забрала перину, пару подушок, одіяла і закопала в землю. І ця паня, як приїхала, то мама то витягнула, поставила на коліна і плакала. А у неї була дуже добра подруга, дуже часто ми жили (…). Писали, посилали посилки, ця паня моїй мамі, бо важко було, як вони приїхали, вони наладили контакт у Чернівцях. Завозили сюди перець, корицю, тютюн, цукор, дуже за це було тяжко.

- Що то за гетто  було  в центрі?
- О тут де лісництво, тут, де Алік має бар, туди була така величезна стодоля. Мицканюкова стодоля - там жив Мицканюк. Він і не німець, і не поляк, чи німець, Бог його знає. Но знаю, що він  мав кузню велику, знаю,що він мав цей забойний  пункт, адже жиди, пісняки ми кажемо, а це в них називається -кашерне. Кашерне  це значит пісне. Як  ви їсте м'ясо, то чим ви користуєтесь при м’ясі, дощечка, терочка, ножик - то до кашерного не можна брати, то було окремо кашерне. Їм мама ходила різати кури туди, вони не різали кури, не відрубували голови, вони так: взяли курку, розділити так, щупали пір’ячко, і відрубали шию, голова лишилася. І так моя мама навчилася і так і я по сьогоднішній день у відро зарізати курку, я не вмію курці відрубати голови. Значить, гетто, то була велика стодоля. І тут, де тепер цей Гараміта торгує, там теж була велика стодоля, попри аптеку туди. Це те,що лишилося ззаду. Загнали цих людей, дрючком закрили ворота і ні їсти не давали, нічого. А тоді їх потихонечку почали вивозити, вивозити.