- Хотіла запитати, можливо, ви десь вчилися з євреями в школі?
- Єврейські ні. (…) У моєму класі була жидівочка тоже.

- А як її звали?
- Шустер, Ганна Шустер. Вчилася єврейка Ганна Шустер. Була зі мною навіть за партою.

- Ви може знаєте, шо вона десь жила тут неподалік?
- Ой, вже нема навіть місця того, коло контори, десь в долині… Нема того місця вже. В сусідстві в мене була жидівка, зо мною товаришувала, шила.

- А як її звали?
- Роза, вона зі мною разом дівувала, балакали за хлопців. Така жидівочка була добра. Як прийшли рускі, зачали жидів ловити, брати… Тоді що, ходять по хатах, тих жидів оббирають… А була така в пивницях, у мене в сусідстві в жидів, чоловік був старий бляхар, а стара жирівка кухарка. Там мали дочки, хлопців мали, то таке, ходили до школи (…) . Тоді збирають жидів по селу і в ту… А пивниця мала отако води. І все в ту воду.
- А за що вони їх так ?
- За що. Жидів бити, губити, щоб не було… Ніхто їх не любив… А діти їх такі пещені, файні, такі вбрані… в ту воду, то все в воді… Боже борони, що то було.

- А де була ця пивниця?
- Де тепер хата згорена… там була та пивниця, склеп і там було, там всі жиди…

- То рускі їх туда кидали?
- Росіяни, ну а що ж.

- А яка форма була у росіян? Вбрання, форма військових людей?
- Так, як ми ходили вдягнути, прийшли рускі, то прийшли рускі, вдягались так, як ми. Такі вони були, ну, люди пришли, як би то загнали в колгосп, то там було всяке таке.

- А когось, може, знаєте, що шинки в селі, магазини вони тримали?
- Кожен жид мав магазин. Були такі жиди, шо мали поля багато. І поле мали. Люди робили в нього на полі. І магазин кожен жид мав. Вийдемо з поля - люди з каровозу, такі в порохах, трудні, такі слабі, а жиди собі сидять на кріслі під хатою в холоді. А ми кажемо: «Боже, як вони живуть, а ми як мучимося». А потім прийшов час на них. І їх всіх зібрали, чисто всіх, не було в селі жида. Та жидівочка, що зі мною шила, що зі мною дівочила, ходила до мене, сарака… Городами тікають у ліси… Приходить до мене з города: «Кіцьо, бо Євдокія – Кіця, сховай мене, сховай мене, Кіцьо». Сарака, а я з того страху: «Разю, я би тебе сховала, я боюся, бо чоловік на війні, а я маю двоє дітей». А така поголоска, що кого би прийняв когось заховати з жидів, беруть на Сибір. «Разю, я маю діти, куди мене візьмуть, що я буду робити… Іди в ліс». Пішло багато жидів в ліс… Пішла сарака в ліс і що, куди? Ліс… Що мають щось їсти, що там мають робити. Забрали, всіх жидів забрали.

- Хто це забирав їх?
- Стрибки, таке було,як участковий, а мав під собою стрибків, хлопців, зібралися собі.

- Це були рускі чи румуни?
- Наші такі.

- Ваші з  села люди  це робили?
- То були шандарі, прийшли тепер рускі, вже прийшли, а тепер ці хлопці, наших повибирали, таких, що не хочуть робити там… Та й таке всіляке було.

- (…)

- А румуни що робили?
-  А румуни, так я не знаю, щоби щось таке робили зло, по румунськи би говорити.

- (З євреями що робили ?

- Забрали їх всіх в яр той, як то казали…

- В Бабин Яр??
- Бабин Яр всіх жидів забрали,всьо то пішло туди в ті яри. Там потручали живих ,а зверха дерево  качали вже по них,страшну муку.)

- Ви не знаєте, може ця Роза вижила? Чи вона не вижила?
- Не знаю більше нічого про неї.

- Як вони приїхали в ваше село?
- Ну так вони були здавна з Румунії, в жидів було місто, повне жидів, город був самий жиди - склепи, склепи… Жиди все товари мають, все жиди були багачі, а селяни не йшли то купувати до міста все.

- Як місцеве населення ставилось до цього, допомагали знищувати євреїв чи помагали їм переховуватись?
- Ніхто не казав нищити євреїв, ніхто не хотів, щоби нищити, але і боялися переховувати, бо не можна, бо зараз забирають на Сибір.

- А ви не чули може десь хтось ховав?
- Не знаю, цього не чула, не знаю. Е, то страхи були Господні.

- (…)

- А ви не знаєте десь,  може, місця поховання євреїв? Може могили десь є, залишилися?

- Ну, може, десь і є, але я не знаю. Були ті могили, але де вони?  Ховали з нашими простими, вони мали собі цвинтар біля нашого збоку, але де то, що то - я не знаю.

- А ви чули про цей випадок, що в лісі розстріляли і що тепер колінківські люди обходять там могили  в лісі, коло жидів, то там хрест був поставлений?
- Не чула це не знаю. Наших людей так же, християнських, так же в лісі розстріляли, бо вони ховалися, бо не йшли воювати з рускими. Ховалися, думали, що побудуть трохи та й підуть, а ми лишимося. Одні потопилися в криницях, одні стріляли, там могили є в лісі.

- А у вас у селі синагога була? Церква для жидів, молитовний дім?
- Ні, ні. Кожен дома молився, кожен дома. У старого жида… Мав такий ремінець довгий, то клубочок того мотає, мотає тай ходе по хаті і; «Ву ву вууу…» - молиться, молиться. Та й щось трохи говорить до нього жінка, діти. А він поговорить і далі: «Ву ву ву» - молится. В суботу вогонь не клали, не підпалить вогонь. Злагодить то все сусідка Рифка - стара жидівка моя була, і Роза, там де Роза… То все підготує на шпаргаті (на плиті) - тисочки, кочаники, гас - те все коло плити, лиш це запалити не має права вона, це гріх святий. Бо вони нічого не працюють в суботу. Тоді кличуть мене… А я радію, булочку дають, чаю з цитриною… Уже підпалю, уже є булочка, є чай з цитриною, я ще була дівчиною тоді ще.

-  А рабин  у вас  у селі був?
- Був, мали рабіна свого.

- А як звали його?
- Не знаю

-  Де збиралися, якщо не було рабина?
- Мали вони таку хату, але де та хата, я не знаю, мали ту хату, там збиралися йти до школи, там їхня школа була, там вони читали, там вони молилися.

- В якому  це теперішньому куті, ви не знаєте?
- Ніц не знаю, де воно

- Вони це збудували з жилого будинку,чи це було спеціально для церкви?
- Не будували нічого, зайняли якусь хату.

- (…)

- Як місцеві жителі до євреїв ставилися?
- Одинаково, чи то жидівочка, чи то я… Нічого, діти грались разом, разом все.

- Як звали батьків вашої Рози?
- Рифка мама її, Янкель тато. Єті - старша дочка, Пепі - молодша дочка. Роза - третя дочка, один син Сруль, один Віль. Це всі  діти, знаю і пам’ятаю.

- А прізвище?
- Не пам’ятаю.

- А що з ними сталося, яка їх доля?
- Всіх їх забрали, пропали жиди всі.

- Ніхто не повернувся  після війни сюди?
- Ні, не повернувся

- Багато хто розказував, що євреї нападали на топорівських людей.
- Вони втікали в ліс, але це все було марно.

- От розкажіть за цей випадок.
- Було це так. Хтось пустив такий страх, чоловік був на війні і він каже, такий страх був. Казали нам, я живу далеко від Грозинців, там на горі, і кажуть, що жиди стріляють наших. Я поклала хліб у піч. І дитина одна на руках, одну за руку, і хліб лишаю в печі і так збираюся і йду. З села все біжить ховатися, бо жиди в голови стріляють. Я пішла трохи догори, там третя хата… А то всі збираються чоловіки наші, всі в тій хаті. Заходять два наперед з гральми (вила-трійчата), та й стоять з тими гральми, а я теж туди з дитиною на руках. Вбрала в манту, сардак, бо дощ був… А дощ  як зачинає йти, сильні дощі… Я також забігла  в ту хату. Хороми повні,  хати, повно людей. А та дитина, що на руках, вже починає плакати, а чоловіки кажуть, лиш я прийшла: «О ця дитина має нас закопати». Вже чує, що дитина плаче, таке дурне, страх такий. Йду додому так як є, а хата навіть не замкнена. Я приходжу  додому,  а моя хата повно диму, з долини з далеку, з гостинця… А то було страхіття, але нічого.. Рано таке сонце світить, файно. А люди ходять попри ліс: «Катріно, Маріко, ходи, немає нікого, немає жидів. А такі були дощі, що яри в лісі повні води.

Як євреї  відреагували на те що на них так наговорюють? Що вони сказали?
- Я не знаю навіть, де ті жиди були тодi. Поголоску зробили, що жиди стріляють людей, страхи, біжиш, хто де видів, на фіру мішки жита, пшениці, скриню -  а  в мене повна  хата, я пішла далі.