Частина I

 

З. Б.: Мене звуть Зенон Буйновський. Я народився в Щебжешині 25 грудня 1931 р. В Щебжешині я жив до 51 р., а з того часу доля закидала мене в різні сторони нашого Люблінського воєводства. Останнє місце, де я жив – це Замоcтя.   

Д. K.: Чи ви можете щось розповісти про єврейську громаду в Щебжешині перед війною, на скільки вона була великою в порівнянні з загальною кількістю мешканців Щебжешина?

З. Б.: Отже Щебжешин нараховував близько п’яти тисяч мешканців, а близько половини били євреями. Пам’ятаю, як мені було п’ять-шість років, я бігав до бабусі, яка жила на другій стороні міста. Була субота, вулиця була на стільки переповнена євреями, які прогулювалися, що мені було не просто протиснутися між ними, аби дійти до бабусі. І пригадалася тоді мені така приказка. Євреї говорили: «Наші будинки, а ваші вулиці». І тоді я подумав, що вулиці теж не наші, бо я не можу до бабусі добратися [сміх]. Ось такі мав труднощі. Тож тих євреїв було досить багато. Отож вони домінували, вони були усюди. Жили, переважно займали центр міста, мали помешкання, муровані кам’яниці. Натомість поляки жили на околицях. Як правило, це були переважно дерев’яні будинки, але іноді були й розкішні будинки, достатньо великі.

Д. K.: В Щебжешині існувала така собі єврейська дільниця? Чи мешканці жили в перемішку?

З. Б.: В Щебжешині то більше центр був єврейський. Будинки були переважно муровані. Частина така… єврейський квартал був довкола синагоги. І там були дерев’яні будинки, так впиралися один в одного, що вдарялися дахами і нас завжди страшили, що там небезпечно ходити, бо раз на рік євреям потрібна християнська кров, аби приготувати ту свою мацу, і то так трохи нас страшили. Але пам’ятаю, що там було так густо забудовано і так брудно, що краще було його оминути. I, мабуть, на початку війни, здається, то було сорокового року, хтось підпалив ту дільницю і то була досить велика пожежа. Згоріла вся та дере’яна дільниця, власне, разом з синагогою. Синагога мала щось типу двоповерхового даху. Ну, зараз її відновлено. А ми жили десь за сто метрів від неї, від синагоги. На захід від синагоги, тобто відносно близько і та пожежа була досить небезпечна. Всі люди, бо то було вночі, вийшли, сиділи перед будинками з відрами з водою, на випадок якоїсь там іскри, вогню, аби можна було врятувати той свій будинок, а євреї тікали з тих палаючих будинків, переходили через наш садок і там збиралися, подалі від вогню, бо там було вже троши безпечніше. I то мені так запам’яталося, що так багато згоріло тих єврейських будинків і ціла та частина села як би перестала існувати. Якщо говорити про єврейську громаду, то стосунки моїх батьків з ними були такі: батько, будучи муляром, часто був в наймах, на будівництві, ремонтував димарі, кухні, робив печі, тож ті контакти були такі, що коли проходили якісь єврейські свята, а особливо, коли пекли отой хліб – мацу, то батько завжди приносив в’язки тієї круглої, білої випічки і ми часто з охотою її їли, бо ж то було щось таке нове. Для нас це не було якимсь святкуванням, але як щось нове [відбувалося] у євреїв, то було цікаво. Євреї займалися переважно торгівлею, бо цілий той центр міста, на всіх тих, ну, поверхах і будинках жили, а в центрі було, що там знаходилися усякі різноманітні магазини. Пам’ятаю, мене завжди посилали за керосином, бо дім освітлювали лампою, а найближчий магазин теж був єврейський, то там стояла бочка, досить велика з насосом і той єврей вставляв насос, накачував в пляшку, яку я приносив і наповнював ту пляшку керосином. Я дивувався як дитина, коли єврей переставав накачувати, а з лійки той керосин ще лився і я питав: «Чому він ллється, якщо ви не качаєте, а з лійки керосин ллється до пляшки?» Наступний єврейський магазин, в якому я часто бував, теж єврейський, це був магазин морозива. Я діставав щось від батьків, якісь пару грошей, бо тоді воно коштувало гроші, тож я до того єврейського магазину ходив, аби купити морозиво. В перші дні війни бомба потрапила прямісінько в той будинок, де жив той єврей. Будок було зруйновано. А наступна бомба впала на наше подвір’я. Пам’ятаю, у нас тоді був обід, такий домашній. Зробилося якесь сум’яття. Батьки скочили з-за столу, я теж вибіг і почув звук бомби, що летіла. За мить відбувся вибух і все потемніло.

 

Частина II

З. Б.: Коли я вибіг на подвір’я вже тоді, як стало темно, виявилося, що з іншого боку будинку бомба впала в новозбудований дім мого дядька. Тоді вже був цілий зруб, бо то був дім з дерева, дерев’яний зруб. І на той зруб впала бомба, пізніше на тому місці тільки воронка лишилася, а все те обладнання, частини тієї будівлі рознесло на кілька десятків, а то й кількасот метрів. Вже пізніше, за кілька годин ми оглянули наслідки того всього. Я був вражений тією бомбою, що летіла зі свистом і якоїсь темноти, що мене огорнула. А то були в основному земля, пилюка.

Ну, а тепер ще трохи про наших єврейських сусідів. Тож батько підтримував контакти з євреями. Як працедавці, були для нього працедавцями, поза як виконуючи якісь там малярські роботи, він заробляв пару злотих і крім того він теж міг…утримував родину. Євреї займалися, ну, перш за все торгівлею, але були й інші професії. Ну, пригадую, що коли мені потрібно було щось з одягу, батько йшов до кравця, який приходив до нас додому, приносив зразки матеріалів, знімав мірки, за два-три дні приносив, приміряв, чи підходить, що ще треба доробити. Ну, і за тиждень костюм вже був на мені. Я завжди дивувався, що усі самі йшли до єврея, щоб зробити замовлення, примірку, ну, а у батька були з ним такі гарні стосунки, що той єврей з охотою сам до нас приходив. Інші професії: ну, то переважно, там іноді пекар, були пекарні, магазини, то в більшості були єврейські. Щодо польських магазинів, найближче до нас була приватна пекарня поляка. Інколи, де-не-де траплявся польський магазин, але в загалом, все було в руках досить активних євреїв. Недалеко від нас був млин, тож пам’ятаю, як євреї на возах возили зерно до того млина, а назад верталися до пекарні з борошном.

 

Частина III

Д. K.: Чи ви можете сказати, єврейська молодь ходила з поляками до однієї школи, чи мали власну? Як загалом виглядали стосунки між польською та єврейською молоддю?

З. Б.: Тож пам’ятаю, що першого вересня 39-го року мене записали до першого класу загальної школи, так тоді вона називалася. Клас був поділений, так як би діти польські та діти єврейські ходили до одного класу, тобто ми разом вчилися, разом гралися, разом мали різні заняття, тільки релігія викладалася окремо. Ми лишалися в класі, а в той час єврейські діти переходили до іншого приміщення, куди їх хтось проводив і вчив їх разом з рабинами. Тож релігія була окремо, а всі інші заняття були спільні. Але вже наступного року єврейські діти перестали ходити до школи, не знаю, у зв’язку з якими причинами, але відомо, що цього не хотіли німці. І тоді, добре пам’ятаю, що були тільки діти, в школі були тільки польські діти. Якщо говорити про стосунки з єврейськими дітьми, то загалом вони були хорошими, але іноді польські діти, ну, ображали, але то було тільки між дітьми. Натомість батьки з єврейським населенням не мали жодних конфліктів. Часто навіть розповідали, що запрошували одне одного на якісь там святкування. Також батько, пам’ятаю, завжди говорив достатньо добре про стосунки з євреями. 

Д. K.: Чи ви пам’ятаєте якісь прізвища, або імена молодих, чи старих євреїв?

З. Б.: Ні, імен, прізвищ не пам’ятаю, хоч і жили поряд. Пам’ятаю тільки ті єврейські обряди, бо ми жили близько від єврейського кладовища. Якісь декілька, кількадесят метрів від того єврейського кладовища, тож дорога тих померлих євреїв на цвинтар пролягала поряд з нашим домом. Знаю, що померлого несли на ношах. Четверо євреїв  на тих опорах несли ноші, на ношах лежав мрець, огорнений в біле простирадло, а його обличчя було ледь видне. Поряд з ним завжди йшли жінки, які плакали, так звані плакальниці. Були такі групки з дюжину осіб. І така група несла ті похоронні ноші і йшли групи тих плакальниць. То був досить сумний обряд. Вже була викопана якась там яма і практично в сидячій позі засипали померлого землею. Ну, потім ставили кам’яні стели, чи як їх там? Мацеви ставили. На старому цвинтарі місця для поховань почало бракувати, тож взяли землю, чи викупили землю у наших сусідів, які поряд з єврейським кладовищем мали ділянку, ну, і на тій додатковій території відбувалися поховання.

Д. K.: А чи ви пригадуєте, може, якісь такі місця, особливі для єврейського населення, які вони використовували?

З. Б.: Ну, таких місць, то тільки… Ми жили поряд з синагогою, тож спостерігали за усіма тими обрядами, ми бачили тільки зібрання з приводу релігійних заходів та свят, які відзначали євреї, але інших таких місць, де б збиралися євреї, я не пам’ятаю.

Д. K.: А чи рабина ви пам’ятаєте? Чи там був постійний рабин?

З. Б.: Не знаю його, не бачив, не доводилося з ним стикатися, але знаю, що такий був, бо біля синагоги був сад, досить гарний і ним завідував рабин. Ми мали корів і батько отримував дозвіл випасати їх в єврейському садку, в так званому кахальному.

Д. K.: Ви були на єврейському кладовищі? Маєте якісь спогади пов’язані з тим кладовищем?

З. Б.: На кладовищі я бував, ходив, бо то було таке місце, що поросло кущами, тож як мені треба було щось вирубати з тих кущів, то я завжди міг це зробити. Але запам’ятався мені один момент, здається, в 42-му році, я пішов, аби щось там вирубати – ліщинову хворостину, а я знав, що в центрі стріляли, а єврейський цвинтар був за декілька метрів від наших забудов, тож нічого не перешкоджало, аби пройтися по тому кіркуті. І саме тоді два німецьких солдати стало навпроти мене й питають: „Du bist Jude?” Я помахав головою, що ні, але був дуже переляканий, бо знав, що то не жарти. Тоді німці пішли в одну сторону, а я швидко втік додому. А потім трошки пізніше двоє німців..., ми мали поле поряд з єврейським кладовищем. Поле було на таких пагорбах. Єврейський цвинтар на одному пагорбі, а наше поле на іншому пагорбі. І як ми були на полі, то почули вистріли. Ми знали, що то німці розстрілюють групи євреїв, бо ще до того я був свідком і бачив, як кожного дня німці виловлювали євреїв і вели такі групи по декілька, чи кілька десятків на єврейське кладовище і там розстрілювали, розстрілювали євреїв. Хоча раніше німці визначали ліміт євреїв, щоб відправити в Белжец, в табір. Пам’ятаю, як з єврейського управління скаржилися батькові, що кожні декілька днів вони мають відправляти по кілька десятків євреїв на присланих возах, якими їх відвозили на залізнодорожну станцію, де їх садили в товарні вагони і тими вагонами відправляли в Белжец. Кажуть, що на початку проблем не було, бо відправляли хворих, калік, або таких, що не придатні до життя в суспільстві, тож тоді їм було якось легше набрати цей ліміт. А пізніше нарікали, що вже нема кого відправляти, що вже доводиться відправляти своїх двоюрідних, знайомих, людей, які були повні сили та здоров’я, тож для них це було важко, складно, бо вони водночас казали: «ми теж плакали», як і ті, хто мусив поїхати, а вози чекали і відвозили через кожні кілька днів той ліміт євреїв до Белжца, і всі знали, яка їх чекає доля в Белжці.

Тож одного дня, коли я був з батьками в полі, ми почули поряд з єврейським кладовищем постріли, тож батько одразу сказав, що: «Ходімо в низ, у яр, бо раптом хтось з євреїв тікатиме і в нього навздогін будуть стріляти». Ну, і тоді нас могли поранити. Ми там пересиділи десь з годину, точно не пам’ятаю, але десь близько того. Коли стрілянина втихла, то ми повернулися додому. Додому дорога вела через частину єврейського цвинтаря, бо поле було з одного боку, а наш дім був з другого боку цвинтаря, кіркута. Йдучи через кладовище, нам було цікаво побачити, що сталося з тими євреями. А посеред кладовища була пуста ділянка і там, на тому місці лежали рядами вбиті люди, тож тих кількадесят чоловік рядами лежало на траві і їх розстріляли і там залишили. Ми подивилися і в той момент одна людина почала рухатися, тож ми затрималися. Та людина стала на коліна, піднялася, побачила нас і почала йти в наш бік. Єврейка впізнала батька й каже: «Пане Буйновський, я не жити, я не жити». І показала йому прострелений ззаду платок. На собі вона мала таку сільську, вовняну, товсту хустку і власне та хустина була прострілена, як була на ній, тож куля, ймовірно, пройшла біля серця, тоді батько запропонував, аби вона лишилася тут, а він принесе їй щось поїсти, бо каже: «Підеш до міста, то тебе одразу заб’ють». Але вона була в такому шоці, що вона має до свого, не знаю, чи то Іцка, називала, що вона має до нього, бо він лишився вдома, що вона піде. Ну, і крім того, що вона відмовилася від їжі, лишилася там принаймні до вечора, аби увечері могла повернутися додому, просто пішла, бо вона має зустрітися зі своїм чоловіком. І біля нашого дому вийшла на вулицю, пішла. Що було далі – ми не знаємо, тільки знаємо, що кожного дня групи євреїв вели на єврейське кладовище і там вбивали. Викопували ями, які вміщували по кількасот, п’ятдесят, шістдесят тих вбитих тіл, засипали землею, потім досить великим шаром негашеного вапна, ну, а потім те вапно теж посипали землею. Таких могил було з чотири і, може, була почата п’ята. Якщо в першій могилі, чи ямі, то в ній закопували, ховали тіла в одязі, в тому, як євреї вийшли з дому, так їх поклали, вбили. Наступна група євреїв стягувала ті тіла до ями і засипала, але спочатку перевіряли, чи в одязі євреїв були якісь скарби, дорогоцінності, золото. Як у взутті, так і в одязі зашивали золоті монети, чи якісь золоті ланцюжки, годинники, ще що золоте. Тому наступні групи, чи наступні розстріли тих наступних євреїв, чи груп відбувалося таким чином, що наказували євреям роздягатися в дерев’яному будиночку, в такому сараї, потім спускатися до тих ям і там розстрілювали. Як дітям, то нам було цікаво, але як ми чули вистріли, то тікали, але коли постріли припинялися, то ми підходили, аби побачити, що там відбулося. І саме тоді я побачив ті ями іноді до половини заповнені оголеними тілами вбитих євреїв, ну, а одяг з того сараю вивозили возами на якийсь пост і там їх збирали, потім, можливо, німці те все ще раз переглядали, перешукували.

Д. K.: То всіх євреїв з Щебжешина вивезли на цвинтар? Чи відбувалося ще щось?

З. Б.: Власне зі Щебжешина були тільки такі ліміти на тих возах, що ставало декілька возів, наповнювали їх євреями і відвозили на залізнодорожну станцію до Белжца. А тих, що залишилися, думаю, близько двох тисяч євреїв, їх було вбито там на кладовищі, в Щебжешині. Тобто тих перших – в одязі, а наступні дві-три могили були наповнені [голими] тілами вбитих євреїв, бо протягом місяця, чи двох-трьох тривали ті екзекуції. Пізніше, вже на заключному етапі відводили кожного разу все менші групи, а вкінці, то поодиноких осіб, яких десь там знаходили, вели на єврейське кладовище і там розстрілювали.

Д. K.: A чи ви чули про випадки, коли євреї переховувалися в польських родинах?

З. Б.: Що ж, в межах Щебжешина я не чув про переховування, хоча євреям дуже співчували, поляки співчували і вони [євреї] казали, що «спочатку наша, а потім ваша така буде доля, що спочатку нас розстрілюють, а потім з вами буде таке саме». І поляки-лікарі діставали ліки, ліки для євреїв і приймали їх таємно, бо їм не можна було приходити до лікарні. Лікарня була поряд, то я знаю, що лікарі надавали допомогу і підтримувати їх, євреїв, і дуже співчували. Ну, співчували тому, що сталося, та й знали, що німці з нами теж не поводяться інакше.

Д. K.: A чи ви знаєте, чи після війни якісь євреї верталися до Щебжешина? Чи якимось чином там відновлюється спільнота?

З. Б.: Що ж, після війни декілька євреїв приїхало, побули в Щебжешині, навіть один з них [тут] помер і був похований з почестями і в такому гарному гробі, біля тих ям, з тими масовими, ну, там, де були ті масові гроби. Там поряд встановлено гранітний пам’ятник тому померлому. А поза як через кілька місяців вони [євреї] кудись виїхали, тож не було таких, хто б повернувся і залишився тут жити.

Д. K.: Хочете щось додати на кінець?

З. Б.: Щось ще, якісь подробиці…

Д. K.: Якщо вам приходить в голову якийсь спогад, можливо, не пов’язний з тими питаннями.

З. Б.: Так, якщо йдеться про стосунки єврейських дітей з польськими дітьми. В загалом в школі ті єврейські діти були поділені. Частина з них, якщо то діти з бідних єврейських родин, то їх одразу було видно, що то біднота, але діти з тих багатих єврейських родин не відрізнялися від польських дітей, бо поляки були більш доглянуті, чисті, охайні, тож ті охоче дружили з нами. Натомість ту єврейську бідноту польські діти уникали, ну, і їх трохи ображали, принижували іноді, але, може, тільки тому, що смерділи ті цибулею, часником і було видно, що не мали одягу ті єврейські діти, через те, спілкувалися з ними мало, а то й цілком уникали. Ті хлопці, чи поляки, польські діти, коли проходили, то зустрічаючись з тими єврейськими дітьми, з бідними, то вимагали, аби ті знімали перед нами шапку. „А ну, шапку!” Ну, і ті тоді неодмінно знімали ту шапку, аби уникнути інших неприємностей. Але так, то швидше були тимчасові вибрики, як то діти в тому віці, хотіли трохи покепкувати, та не мали з кого. А ті найбідніші були найбільш беззахисні, а багаті, то відомо, мали такий вплив, що краще їм було не попадатися.

Д. K.: Дуже вам дякую.

З. Б.: Дякую.