Cофія Кошчік: Мене звуть Cофія Кошчік, я народилася 10 травня 1929 року в Щебжешині і моя сім’я походить звідси, зі Щебжешина.

 

Д.K.: Скажіть, які були стосунки між польським та єврейським населення перед війною, чи були тут інші нацменшини?

 

С.K.: Ну, може… на скільки я пам’ятаю, то не пам’ятаю поганого. Як я ходила до школи, то в моєму класі більшість то були єврейські діти, ми дружили. Пригадую, дві приятельки – Бергерувна і донька дантиста були зразковими ученицями, гарно говорили польською, ми дружили. Я навіть ходила до, до тієї приятельки, до однієї, до другої, як були мої іменини, то запрошували мене, вони вчилися дуже добре. Були дуже гарні дівчата. Наше спілкування було дуже доброзичливим. Так я це пам’ятаю, так пригадую. 

 

Д.K.: A як багато було євреїв у порівнянні з поляками?

 

С.K.: Ну, як би вам точно сказати, аби не збрехати, ну… ну, важко мені сказати, але дуже багато, хіба шість тисяч, як мені пригадується, але не хочу…

 

Д.K.: Aлe шість тисяч єврейського населення?

 

С.K.: Taк, так багато було євреїв.

 

Д.K.: Це було близько половини?

 

С.K.: Ну, хіба так. Хіба так. Багато було євреїв. Ну, скажу, що навколо сучасного управління, навколо площі Тадеуша Костюшки, то в всіх будинках жили євреї.

 

Д.K.: A та громада… власне, крім цього місця, чи єврейська громада в якихось конкретних частинах міста утворювала окремий квартал, чи більше жили вперемішку?

 

С.K.: Ну, більше, більше вперемішку. Євреї більше жили вздовж… ну, один поряд з іншим, один поряд з іншим. Так. 

 

Д.K.: А якщо говорити про статки, чи євреї були заможними?

 

С.K.: Oй, були, були, були дуже багаті і дуже бідні, але євреї дуже допомагали одне одному. Якщо була бідна сім’я, то багаті допомагали, любилися, як говорить одна приказка – любилися, як євреї, дуже допомагали. Дуже допомагали одне одному. Але крім того вірили в гроші, може, матеріальні умови мали не дуже хороші, але любили гроші, активно займалися торгівлею. Торгували усім підряд. Навіть пам’ятаю, як на ринку така стара єврейка мала такий горщик, а в горщику було вугілля і вона гріла собі руки, аби не замерзли, вона продавала сірники. Торгували, власне, мали торгову жилку, торгову жилку. Ну, багато було єврейських магазинів, в Щебжешині більше було єврейських магазинів, ніж польських. Тож займалися торгівлею, купечеством, багато було кравців, були єврейські кравці, які мені завжди шили гарні платтячка.  Ну, навіть пам’ятаю такого єврея, який мав такий возик і трохи скла і міг виїхати навіть за межі міста і там давав такий сигнал, що, може, у когось випала шибка, може, комусь треба відремонтувати. Або інший єврей, який гострив ножі. Він давав такий знак, що їде, як комусь треба нагострити ножі. Я їх завжди вважала дуже доброзичливими, вважала їх сердечними євреями.

 

Д.K.: Власне, а якими були стосунки між вашою сім’єю та євреями?

 

С.K.: O-o-o, дуже доброзичливі, ми мали такі три будинки, мої батьки, в кожному тому домі жило по єврейській сім’ї. Були чесними, платили, не були боржниками, в усьому були одностайні, а для мене то завжди були доброзичливими, я теж ставилася до них дуже доброзичливо, дуже сердечно. Ну, а на свята вони вірили в ту мацу, то як вони нас частували, то ми були раді дістати ту мацу від євреїв, тільки десь там розповідали страшилки про євреїв, що євреї ловили бідних, малих дітей і вбивали, і брали [їхню] кров, і додавали до маци. Це не правда, то не правда, може, батьки так казали: «Ой, ой, ой, не ходи там, бо там євреї [тебе] зловлять і заберут твою кров для маци». Для маци. Вони молилися, були дуже, що мене, власне, дуже цікавило, були дуже віруючими, побожними. Був такий єврей, що мав такий дерев’яний молоток і в п’ятницю увечері приходив до кожного дому, звісно туди, де жила єврейська сім’я і стукав, давав знати, що починається шабат, а під час шабату їм було заборонено робити практично все, навіть як були на кухні, то кликали польок, аби ті розтопили, бо то велике свято, великий культ. Молилися дуже. Дуже молилися, для мене це був дуже віруючий народ, були віруючі і шанували це свято. Ну… що ще пам’ятаю? Пам’ятаю, як була малою дитиною і помирала єврейка, чи єврей, ну, то несли [їх] на таких ношах і дуже сильно плакали плакальниці, ой, ой, ой, ой, ой, ой, ой, ой, то хіба на ціле місто був такий плач, такий розпач, згідно зі звичаєм, як хтось помирав. 

 

Д.K.: A ще, чи ви пам’ятаєте, чи єврейська молодь ходила до окремої школи, чи була спільна школа?

С.K.: Ні! Ну, зараз розкажу, зараз розкажу. В моєму класі, а я закінчила три класи: перший, другий і третій, то більшість було єврейських дітей, ніж польських, [це] в моєму класі. Не було окремих класів і моя вихователька, була теж дуже гарною вчителькою, Мавка Хойцувна була єврейського походження, але вільно розмовляла [польською]. Не було різниці, чи то єврейка, мене могло здивувати, чому мене вчить єврейка, [але я її] дуже любила, вона гарною була. Вона загинула в тому… ох, ой, такий великий… ну, то за Білгораєм, як називається та місцевість? Бо це там так сильно євреїв били, Боже, усе мені [вилетіло] з пам’яті. Ага. В Белжці, в Белжці, в Белжці.

 

Д.K.: В Белжці.

 

С.K.: Ну, зараз можу назвати єврейські родини, які займали високі посади.

 

Д.K.: Ну, якщо ви пам’ятаєте прізвища, то будь ласка.

 

С.K.: Aйзель, Айзель був власником складу бавовни, мав дуже розкішний магазин, дуже розкішний магазин і власне в тому домі, половина якого належала нам, а половина євреям, там жив Айзель і мав дуже, ну, в тому магазині було багатство, в довоєнні часи магазинчики були такими убогими, а там були і різні дорогі матеріали, і килими, і половики, і штори, один з найбагатших магазинів. І на моїх очах гестапівці його вбили. Витягли його з його дому, він тікав, і так на подвір’ї, і так бачила власними, власними очима, як його вбили. Потім Бронштейн, стоматолог, батько тієї моєї Ізи, приятельки. Дуже гарна дівчинка. Батько був стоматологом і дружина, і дружина. Потім був Етенберг Симха, був фельдшером. Ну-у, культура. Якщо йдеться про медицину, то [з цим] не дуже було в Щебжешині, було два лікарі, які не мали спеціальних спеціалізацій, ну, то як той єврей був фельдшером і не брав великих грошей, то всі до нього йшли і довіряли йому. Тяжкі були часи. А хто хворів і не мав грошей, то не йшов до лікаря. [Тоді] були приватні візити. Були лікар… нас, ну, то від усього лікував, усі дитячі хвороби, і всі старечі хвороби, і легені, і все. Як хтось не мав грошей, то не йшов до лікаря. То не так як сьогодні, нарікають і нарікають, а такі важкі операції переносять і безкоштовно, а перед війною люди помирали. Не було грошей заплатити за візит, то не йшов, то не йшов, бо треба було заплатити.

I так собі пригадала, думаю, якщо вам буде цікаво, то ще розповім. Етенберг, що Симха перед війною був фельдшером. Фершт, купець з Щебжешина, мав такий возик і розвозив товар. В місті то йому не потрібно було, але коли їхав в село, як там мав якісь справи, вони займалися торгівлею і, по суті, з того жили. По суті, з того жили. Потім Гейш, він тримав аптечний склад, а Гольдман теж жив в моєму тому домі, мав магазин, такий продовольчий, і я хіба це вже розповідала, що сьогодні морозиво є різних смаків, а я була свідком, як він те морозиво робив, бо я була дуже допитливою. Він мав таку кружку, таку залізну і дерев’яну бочку, а навколо тієї бочки був лід. Холодильників не було. І мав таку колбу і крутив, отаке було морозиво, отакий то був смак. А я його ще запитувала, [бо] була така допитлива: молоко, цукор, яйця, трошки ароматизатора і то було морозиво, ах, це була розкіш. У нього була така маленька формочка, як він те потім ділив. Для дітей перед війною солодощі й шоколад то, то не були доступними. Справді. Хто їв шоколад? Хто їв цукерки? Такого не було. Така правда. А зараз як подумаю, а як порівняю з минулими часами, то Боже, то не раз мені здається, що то сон. Біда була. Діти переглядалися, дивилися…пам’ятаю, приїжджала графиня Замойська в магазин до пана Колонтая. Той магазин йому належав і там теж було морозиво власного виробництва, своє робив. І коли та пані графиня там зупинялася, а [її] доньки виходили [з магазину] і їли те морозиво, але були такі милі, що ділилися, ділилися. А як стане бідна дитина, я не була бідною дитиною, на моє щастя, матеріальні умови [моєї сім’ї] були досить хорошими, а [інші] діти переглядалися… придивлялися… як отримають від когось цукерку, то о-хо-хо, то велика радість була, то велика радість. Я не нарікаю на ці часи, бо пам’ятаю ті довоєнні часи. Що там ще цікавого [було]? А-а, Гройсери. Ви про цю справу не чули?

 

Д.K.: Розкажіть.

 

С.K.: To був такий бідний єврей, сам був з дуже заможної родини, а як 17 вересня ввійшли ті радянські війська, ну, то вони боялися і багато євреїв втекло і він [теж] втік в Росію. Потім попав в армію Андерса і воював під Монте-Кассіно і дістав поранення, здається, в голову. А тоді, як повернувся до Польщі, то трохи мав проблем із головою, але був дуже добрим, чесним євреєм. В Щебжешині його всі любили. Спочатку працював в лимонадному цеху. Був такий чесний, що не знаю. Потім тримав якийсь магазинчик. Відкрив його на ринку, але був такий чесний, що як вийде, то деякі нечесні люди входили, забирали у нього товар і він збанкротував. І [більше] не працював в тому магазині, бо в нього те не вийшло. Ну, й знову повернувся до лимонадного цеху. Розвозив лимонад і не раз був такий втомлений, що йому [постійно] хтось хотів допомогти, а він каже: «Мені за це гроші платять. Я міцний. Я маю бути чесним». Ось таку мав думку, а як перестрівся з моєю мамою, то розповідав про себе і роказував, що ніколи не нарікав, казав: «у мене все добре», а ще часто говорив: «я б хотів, аби в усіх усе було добре», був дуже чесний, дуже добре згадую того Гройсера, дуже. Він ходив скромно одягнений, діти його дуже любили. Він тяжко працював і про що ще треба сказати, [він] лежить тут, тут його могила на кладовищі, [яким] дуже цікавляться єврейські групи. Приїздять, відвідують, прикрашають і лишають по собі дуже милі відгуки, дуже милі відгуки лишають по собі. А якщо йдеться про євреїв, то була різанина, як на мене, різанина. То справді була… я зараз думаю, якими величезними групами їх затримували в одному місці і проводили на те їх кладовище. Потім я теж була свідком, будучи дитиною, бігла, а там такі величезні ями, ями…

 

Д.K.: Біля кладовища?

 

С.K.: …i взагалі, ті тіла, така маса того було. Може, та перша мить була такою страшною, але потім думки хіба призвичаїлися до тих, до тих нещасть, так скажу. А на нашому подвір’ї, трошки далі жила єврейська сім’я, якось там було, вони жили в таких дуже скромних умовах, і така галявина була, і господар того дому. Що він мав робити? Виносив ті такі трупи, [була] така купа тих дітей, потім під’їжджали вози і забирали на той [віз]. Ну, а в моєму власному домі, як я вже зазначила [у нас було] три доми, жила кравчиня і три єврейки, а тут якраз зайшли до нашого дому, а ми пояснюємо, що ми поляки, показали ікону, а більше ми нічого не пояснювали. А наступний будинок, той такий менший, то я чула [різні] звуки, постріли і крики. Це значить, що мати і три єврейки, мати і три єврейки. З іншими ми ходили до школи, то було видно, бо мала школа, не знаю, чи вам це щось говорить. Тут є… я ходила до малої школи. Перед тією маленькою школою був такий план, там теж була облава на євреїв. Йдемо до школи, а тут дивимося, єврейка, таке кучеряве волосся, лежить, а тут міски розлилися. Тож я багато на те все надивилася, багато тих страшних, дуже страшних речей. Смутно то було. Дуже. То була жахлива різанина. За це треба помститися. Але нащо їх так мордували? Так сильно. Найгірше, що малі діти. А ще я була свідком, як теж жила у нас така єврейка, родом з Замостя, її сюди пересилили і у неї був такий гарненький синок з таким кучерявим волоссям, гарненьке дитя… і вивезли їх до Белжця. Я довго не могла забути… його, по сьогодні бачу очі того гарненького хлопчика. Вбивали дуже жорстоко, для мене то було жахливо. Страшне то було...

 

Д.K.: Після тих вбивств чи ще залишилась в Щебжешині якась єврейська громада? 

 

С.K.: To значить, мало хто лишився, мало, мало… насправді [всіх] повбивали. Ну, врятувалися хіба ті, хто втік ще тоді з тим…

 

Д.K.: З Червоною Армією.

 

С.K.: Taк.

 

Частина 2

Дaніель Кшачковський: Ще розкажіть, якою ви пам’ятаєте синагогу в Щебжешині?

 

Cофія Кошчік: Ну, згоріла, правда. Німці підпалили. Важко сказати, чи… За книжкою доктора Клюковського, то самі євреї повинні були [її] спалити, але не думаю, що вони самі підпалили. Ну, ми заглядали туди, будучи дітьми, як там молилися, але ті молитви були зовсім не такі, як наші, правда? Молилися, віруючими були. Ну, дуже шанували свої свята, шанували.

 

Д.K.: A чи ви пам’ятаєте в Щебжешині ще якісь інші будинки, які були пов’язані виключно з діяльністю євреїв, може, якусь мікву, чи єврейську школу, якийсь хедер.

 

С.K.: Ні, не було єврейської школи. Усі єврейські діти в Щебжешині ходили до нормальної школи. Мило. Я не одразу зрозуміла. Не можу сказати, що [в їх вимові] був якийсь єврейський акцент. Цілком польською, дуже гарно говорили. Ну, в моєму класі то більшість було євреїв, єврейок, євреїв. На пальцях можу перечислити, хто мав єврейське походження. 

 

Тут річка була. Ну, і там, мене теж хтось питав, як діти проводили канікули. Так? Ну було розваг, єдина розвага, що була, це купання в річці Вепш та походи до лісу по ягоди. Не було й мови про якісь табори, про жодні екскурсії. Навіть в школі, коли… ну, може, в гімназії, то було, в гімназії, то пам’ятаю, як мій брат був в першому класі… ні! В третьому класі гімназії, вже перед самою війною, то була екскурсія до Гдині. То була величезна мрія. Ну, але швидко верталися, бо вже були такі руїни від війни, руїни від війни.

 

Teреза Клімовіч: A ви пам’ятаєте, може, якісь ігри? Наприклад, ті діти, можливо, як ходили до лісу…?

 

С.K.: В школі?

 

T.K.: Ні, ні. Власне, під час канікул, чи були якісь ігри? Бо ж діти грають в різні ігри.

 

С.K.: Aлe звідки ж, звідки ж. Ну, зараз то… організовують такі зустрічі. Нічого не було.

 

T.K.: Aле поза збиранням ягід. То що ви у тому лісі робити? Де? Якісь наздоганялки, хованки, чи в що ви гралися?

 

С.K.: O, Христе! Ну, так, ну, розповім. Хо-хо, була така собі «кришка до печі». Христе! Що, ви не знаєте, що це таке? Ні?

 

Д.K.: Ні.

 

T.K.: Не знаю.

 

С.K.: Ну, кухня і там є такі кришки до печі. Ну-у. І шматок дроту, і така деревина, і робили такий самокат. То така була забава. То така була гра. Ну, [ще] в кічки… в м’я… а-а, м’яча у нас не було.  

 

T.K.: A що то? A що то означає, в кічки? В кічки? Taк?

 

С.K.: В кічки. Taк.

 

T.K.: Що? Як це виглядає? Як в це грати?

 

С.K.: A, ну треба кидати такі палички, треба кидати, хто далі. Так, хто далі. Ну. Які там розваги були… Боже. Жодної розваги не було. В схованки грали. Ну, може, в старших класах, ну, в п’ятому, шостому, ну, то було харцерство [ред. різновид скаутингу], бо тут була дуже відома вчителька, патріотка Софія Сас-Яворська, яка була командиром в тому, в тій організації, то вона організовувала різні табори, екскурсії, вишколи, ну, але це в старших класах. А для тих молодших дітей, то єдина розвага, то розвага на майданчику, на подвір’ї в хованки, в прикутого. М’яч був не доступний, хто там мав м’яча.

 

T.K.: A-a, ваші єврейські сусіди, знайомі теж грали в ті…

 

С.K.: Грали, ми грали.

 

T.K.: Всі разом?

 

С.K.: Грали, ми грали. Ой, там були такі моменти в грі, що там «бий єврея» кричали, там… ну, то й зараз є хуліганство. І зараз є ненависть, правда? Але перед війною я цього не відчувала. Я цього не відчувала. Я виросла серед євреїв.

 

Д.K.: A ви, може, пам’ятаєте рабина тут в Щебжешині?

 

С.K.: На вигляд пам’ятаю, пам’ятаю, але…

 

Д.K.: Не знаєте, як його звали?

 

С.K.: Ну, ні, хіба не скажу. То, власне, то, то були важкі [часи], правда? Важкі були. Рабин – то була велика шишка. Велика шишка.

 

Д.K.: A ще... Чи ви знаєте якихось тут людей, чи тут були такі, хто під час війни переховував євреїв?

 

С.K.: Tут в Щебжешині, ну, [за це] тут було страшне покарання. Це був рідкісний випадок. Ну, смерть. Смерть. Розстрілювали за переховування єврея. Це була, було немислимо, немислимо.

 

Д.K.: Чи ви пригадуєте випадки, коли когось схопили за переховування [євреїв], розстріляли, або комусь таки вдалося сховати…?

 

С.K.: Ну, ні, не було таких випадків, бо тут є бар, це було маленьке містечко. Всі всіх знали, один другого боявся, навіть поляки могли видати. А то ж загрожувала жахлива смерть. Розстрілювали на місці.

 

Д.K.: Не пригадуєте такого випадку, що комусь таки вдалося когось врятувати?

 

С.K.: Ну, ніби, ніби були такі чутки, що переховувалися євреї, а німці їх знайшли. Хтось мав заявити. Але розповідали, що до отого то не дійшло. Але були такі випадки, що були такі, хто переховувався, але як довго вони могли переховуватися? В більшості вони тікали у ліс за Вроцку Гору, та як довго вони могли там протриматися? Як довго могли протриматися? Ховалися. Я думаю, що то була жахлива війна.

 

Д.K.: Ще тільки скажіть, як було після війни, якісь євреї, які пережили, які виїхали раніше, вони верталися сюди?

 

С.K.: Ой, ну, то було таке діло. Як приїздили ті євреї, ну, то по-різному було… десь там казали про той… Ізраїль. Ну, то продавали свої будинки. Багато таких будинків продали. Навіть мій дім, то половина належала євреям. Ну, на самому початку вулиці Замойської, а друга половина належала євреям. Ну, то приїхала якась там чужа, чужа родина і продали. Всі будинки поспродували. Всі.

 

Д.K.: Тобто, після війни тут ніякої групи євреїв не лишилося, яка б далі жила в Щебжешині?

 

С.K.: Ну, ні. Ніхто не лишився. Ні, ні, ні, ні, ні, ні, не лишився. [Тільки якась] не значна кількість, ну, той Гройсер лишився, а так дуже мало. Ну-у, дуже мало... багато загинуло. 

 

Д.K.: A чи ви знаєте якихось мешканців Щебжешина, які виїхали з Щебжешина раніше і вижили, а пізніше, після війни, повернулися хоча б не на довго і просто відомо, що вони пережили?

 

С.K.: Ні, ні. Таких не було. Не було. Насправді загинуло дуже багато. Поверталися якісь далекі родичі. Далекі-далекі родичі. Ну, наприклад, могли бути брат, могла бути якась там двоюрідна сестра, тож продавали ті будинки, все продавали. Тут… [добре] не знаєте Щебжешин? Такий великий видний дім… такий… там є такий магазин зі сходами. Найбільший будинок. Такий сірий… такий… ну, то приїхав хтось з родичів і продав. Ну, і тут, де я живу, той будинок теж, приїхав якийсь… ну, він повинен був мати права, аби продати той будинок. Ніхто не повернувся. Ті, хто втік… ніхто не повернувся. І, і [ніхто] не залишився в Щебжешині. Ні.

 

T.K.: A коли приїжджали продавати, то той…?

 

С.K.: Ну, одразу, як закінчилася війна. Одразу, одразу, одразу, одразу  почали приїжджати.

 

Д.K.: То були якісь родичі тих, хто тут жив?

 

С.K.: Taк, тaк, тaк. Ну, був, був такий випадок, що хтось справді втік, хтось втік і врятувався. А ті, хто залишився, ну, то загинули, ну, по суті тут так… ніхто не врятувався. Ті, хто лишився – загинули. То багато, дуже багато таких. Потім, пам’ятаю, як німці в останні дні почали боятися, коли закінчилася війна і [почали] забирати ті тіла…

 

Д.K.: Які тіла? З кладовища?

 

С.K.: Ну, євреїв...

 

Д.K.: I щo  з ними робили?

 

С.K.: A, вивозили, вивозили. Боялися ж того німці.

 

Д.K.: Не відомо, куди?

 

С.K.: Ні, ні. А якщо говорити про тих, то ніхто не повернувся…щодо того, що ви мене питали [про тих] хто жив в Щебжешині, мав свій дім і чи вернувся, чи жив? Ні, ні. Далекі родич… родин… родичі приїжджали, продавали ті будинки. Попродавали, попродавали. Майже кожен купив будинок. Може, й за безцінь. За безцінь.  

 

Д.K.: В тебе ще є якісь питання?

 

T.K.: Ви згадували про вбивства на чиїсь галявині.

С.K.: То значить в будинках, в [одному] будинку повбивали, а господар витягав тих дівчат і клав на галявині, буквально в таку купу.

 

T.K.: І що потім з ними було..?

 

С.K.: Ну-у, були, в той… були… як це назвати, примусово вивозили. Хто там отримав наказ і мусили вивозити.

 

T.K.: І [куди], теж не відомо?

 

С.K.: На той, на, на той єврейський цвинтар…

 

T.K.: На цвинтар.

 

С.K.: На той єврейський цвинтар. Багато... я вже на надивилася…