- Що Ви пам’ятаєте про єврейську громаду в цьому селі? Може, Ви щось чули?
- Тут дуже багато було євреїв в нашому селі. Дуже багато.

- Чим вони займалися, може, Ви знаєте?
- Вони самі були... пекарні були, дві, чи три, булочна тут навпроти нас була,... там костьол був їхній, шо вони молилися.

- То тут на розі?
- Ні, ні... За цією хатою, а там ще одна є і якраз там ніхто не будується, на тому місці, там костьол той,... ну як  воно...

- Синагога?
- Синагога їх. В селі магазини були... Лікарні були... все було. Поляків було багато і євреїв. Не наших місцевих... Я теж не місцева. Наших місцевих дуже було мало у центрі, тут самі були поляки, німці і жиди.

- Чи не було між ними конфліктів, чи мирно жили?
- Мирно! Ніколи... Це було щастя, кілько було… Треба… Я пам’ятаю, тато мій, бо нас було дома четверо дітей, татові треба було в магазин, він прийде, вони йому все дадуть, чи він має гроші, чи він не має: «І за рік ти мені віддаш, я знаю, шо ти віддаш...» Отакі були жиди..

- Допомагали, значить, так? Може,памятаєте, коли ви в школу ходили...
- Як я ходила в школу, у нас на Волоці..., в мене дід був чотири рази в Канаді... Заробив там грошей і тут скупив маєток... Знаєте, як то було... Ну, як вже прийшла совєцка влада, та й кинули його в четверту групу, дали йому, що він багач та й вивезли його. Але перед тим, як його мали вивезти, то перший раз били жидів тут в Станівцях... А я з Волоки, там не били.... Там дід якийсь, бо він в якійсь партії, я не можу сказати вам, в якій... Так що він вроді селом тим завідував. То він зібрав їх усіх і відвіз... сам особисто, би нікого не здати, би нікого не вбили. І так на  Волоці нікого не вбили, нікого, ні одного...

-  А тут що сталося?

-  А тут ті, які робили у них, які жили з них, так і їх вбили. Прийшов наказ, значить, вночі… Це, напевно, це німці дали, вночі був наказ, бо рано встали, та кажуть: «Б’ють жидів...» Як б’ють? – Б’ють жидів... Та хто б’є? А розказують, що той, той, той…Та й розказують люди, бо ми в центри тут... Ну та й нічого, та й так одна доба була, що били, а потім прийшов наказ не вбивати.

- Може Ви знаєте, може, хтось переховував євреїв, рятував їх від смерті?
- Багато було в той час.

- А пізніше, може. Вам хтось розказував? Вже після війни про такі випадки?
- Були, Боже… Мій дід забрав тих євреїв, що там були на Волоці, в сусідньому селі, та й що він (єврей) міг узяти з хати? – ну нічого.... В селі жив, що він міг там... Мав якийсь магазинчик, там щось трошки мав, тай мав пару золотих монет... Та й каже... (мій дід називався Теофіл ) каже йому: «Філя, ти візьмеш од мене ті монети? Як ти мене здаш уже на той бік, то передаш мені, а нє, то може комусь колись мені.... Бо я нічого більше не маю за душею...» Ну вже дід привіз їх туди, де пором, вже той паром був їх .... в Трансністрию сказали, привіз їх. А дід забув, що в кишені в нього в платочку, в торбинці якісь там ті монети... А він каже, дивиться, став на край, та й дивиться, що дід хоче від нього тих грошей, та й крикнув: «Філя, - каже, - ти що, забув за мене?» Дід нагадався, та й  крикнув на того, що пором той веде, щоби ставав. Та й дід водою тою аж отако і йому подав ті гроші. То він, каже, так плакав, аж на колінах стояв на тім паромі і, каже, я вже далеко видів, а він ще на колінах стояв, що він був вдячний, що дід йому віддав ті гроші, бо він думав, що дід…, а дід каже: «Я забув!!! Я що, хотів тих грошей....» Дід мав все, дід добре жив...

-  А може, дід вам ще щось розповідав за той період?
-  Та що було, всячина була....

- От коли Ви в школу ходили, то з вами були єврейські діти? Чи вони окрему школу мали?
- Там (у Волоці) не мали. Тут мали. Тут німці ходили, поляки ходили. Поляки виїхали, як був приказ, що хто хоче, хай їде.... а ті, що лишилися, то все забралося в місто. А німці поїхали в Німеччину знов після того... тай таке...

- Ви знаєте, тут під час війни якісь бої були?
- Ні. Нас німці переїхали якраз вночі, так як сьогодні ще були румуни, а на завтра вже не було нікого. Тої ночи їхали німці машинами, кіньми, фірами. Одні поїхали на Глинницю, туди на Сорожинець, на Руску.... А одні поїхали через Станівці. Та й вони у нас стали, у місті тут, в центрі, говорили, хто знав по-німецьки, говорив з ними. Нічого не було, ніхто у нас нічо нікому не казав, так файно обходилися, так що я дивлюся по телевізору, що вони по Україні робили, то це аж дико... У нас не було, як тепер кажуть, область, обласний центр – це Чернівці... У нас Сучава була. Це вже я пам’ятаю...

-  Може ви знаєте чи після війни ще якісь євреї повернулися? Жили були?
-  Були... Приходили... Одні були... Ну я не пам’ятаю фамилій вже... Був один, що дід його одвіз і він звідти вернувся, та й носив звізду, та й закрили його десь в Чернівцях. Та я знаю, що мій тато їхав, носив йому їсти... Він музикант був... Та й каже, що сидить Янкіль у Чернівцях закритий... Каже моїй мамі: «Злагоди щось, аби я йому поніс їсти...» Ну, а що злагодити, крім солонини якоїсь, масла... Худобу тримали.... Тай мали своє... Та й більше шо ше....