- Коли почалася війна, це було в неділю, дуже ясний, світлий день. І, пам’ятаю, дуже постріли почалися зі сторони міста. А мій тато каже: «Ой дітки, бо нас було багато дітей, ой діти почалася війна». У 41 році, я причина кажу така, що румунський король з військом  ішли через Сторожинець туди на пряму від Румунії і сюди.
Ми належалися колись до Румунії. І, кажуть, що там є дві церкви, що то було в Сторожинці дві церкви рядом, і не знаю, скільки цих солдатів єврейських залізли на башту, там до дзвіниці і почали стріляти по військах, по тих солдатах,  і вони падали, як м’ячі, як м'ясо падали, там вони довго стріляли, поки дуже багато солдатів полягло там.

- Це євреї робили там?
- Єврейські, це що були там заховані, в дзвіниці на горі.  І потім якось збоку, чи як то і їх  піймали і ну звісно, що з ними зробили, а за той час, що стільки війська полягло, командування дало такий наказ, щоб за 24 години який єврей попаде під руки і всі євреї, які находяться по селах, по хатах  - розстрілювати. Немає значення, жінка, чоловік, діти – немає значення. Все стріляти підряд.
У 41 році (…) я жила на другій стороні, коло центральної дороги - і було чути, там є то місце, знаю,  і тепер є, там була така видолина, такий став, бо там колись за Румунії була огородня бригада, то солдати, які там робили, бо то були землі військової частини, і каже тато до жінки: «Ти знаєш, повели таких файних людей, повели стріляти їх, і далеко їх не повели, не завели». Туди дороги не було такої широкої як тепер, була дорога 6 метрів, щоби могли дві фіри розійтися, і пішов тато дивитися на дорогу і вони дали там ту сторонку, отой місце, де той став був, там їх розстріляли.

- Євреїв?
- Так євреїв, скільки там було я не знаю.
Там, у млині, центральна ця дорога у селищі, то було багато євреїв, жили тут, ціла вулиця євреїв хати побудували

- Це звідки? Тут є якийсь магазин зараз, млин був?
- В тому млині жили колись євреї.  В млині є магазинчик і там жили колись євреї, цей млин належав колись євреям, вони там жили і вони там млин тримали, колись той млин і молов, і петлював, як то кажуть, на пшеничну муку, і всякі крупи і всякі ячмінні і всякі-всякі, що треба було до млина, там люди йшли робили, з других сіл приходили туди.

- А оце тепер він якийсь трошки такий спалений чи він був тоді отакий?
- Він не був спалений, він тепер знищений від років, за ним ніхто не доглядає

- Але так, як він такий лишився, то він такий там і був?
- Так, він такий же був, але файний, не як тепер облуплений

- То там жили євреї, ота вулиця?
- Суди не було євреїв, вірніше, ця вулиця, де ми живемо, населення, вірніше поселення Великого Кучурова, починалося звідси, від цієї сторони. Від того млина, там, де ви кажете,  туди аж до сільської ради, і по сільській раді, там були зо дві хати. Були дуже багато домів єврейських, вони тримали м’ясні ятки, як називалися, ну торгували м’ясом, і буфети були, і магазини такі всякі були.

- Як корчми?
- І корчми були тоже, тут таки через млин, там де вони такі через дорогу, там тепер зовсім друга хата, там була хата єврейська,  там була корчма.

- Навпроти млина?
- Напроти млина, була корчма і єврейська хата, звідти аж туди дальше-дальше, були єврейські хати, вони йшли, розстрілювали всіх, може де хто сковзнув,

- Нам цей Пантелейчук розказував, що один чоловік сховав, він потім був головою колгоспу, євреїв. Казав, що один вижив?
- Бергер?!  Був ще один, навіть три були. Там був на горі Алербах,

- Він теж врятувався якось?
- Так, я не знаю як він спасся, потім був цей Бергер, і ще один рядом з Алербахом, там трошки вище був, він викладав музику у школі, не в школі а у філармонії він робив, він має вище як школу. То ці троє лишилися живими. І діти ще були двоє, але я не знаю, що з ними зробили,  з одної дівчини, вибачайте, зробили сміх, так той чоловік тільки постраждав, його засудили на 8 років за гвалтування,що він позбиткувався над єврейською дівчиною. І так, трупи, як іти сюди в ту сторону,  там під берегом, де є такий високий берег, залізнодорожні лінії, там вони прикладали їх до берега лицем і так їх розстрілювали одних, а других  розстрілювали тільки на дорозі,  на подвір’я. А дальше ці трупи… Був один  Захарук Дмитро, він там біля залізного мосту, де перехід є, то він трошки дальше на правій стороні (жив). Захарук Дмитро. Тоді не було ні машин ніяких, а були фіри, підводи, чи як воно ся називає по вашому. І той чоловік з фірою, і сідали 2-є людей з ним і вони збирали ті трупи, були завезені... Ви не знаєте, де єврейські кладовище?

- Чули, але ще не були
- Тут на горі, на єврейськім кладовищі викопали таку фосу (рів) 2 метри ширини і 6 метрів довжини.

- Таку яму, де їх всіх потім скидали?
- Так, і туди брали з фіри і скидали туди, так як тюльки.

- Там є якийсь зараз монумент?
- Там на тім місці нічого немає, но більше нікого не хоронили на тому місці.

- Там на тому місці тепер кладовище єврейське, чи як?
- Кладовище було давно,  но цю фосу, що вони трошки, там є багато цих пам’ятників, але тут скраю, де ще не було схоронених, то вони викопали цю фосу, яму, то вони складали там цих вбитих, застрелених, збирали скрізь і там кидали їх. Потому закрили і та яма довгий час… Після війни найняли чоловіка, найняв Бергер, він був голова сільської ради, потім голова колгоспу. Та й він дав людей, і ту яму, бо вона від трупів, трупи загнили і вона всіла,  то вони ту яму зрівняли. Але тепер там ніхто нічого не будував і не хоронив, бо більше євреїв таких більше не було. Які євреї були, то вони пішли до міста, бо й там ховалися і в людях, де сховалися.

- А люди ваші, от як прийшли Румуни, 1941 рік, люди  переховували якихось євреїв, чи як ставилися самі люди сільські до них?
- Ну Бергера переховували, він стояв через потік там, де він живе, там де він жив і раніше, там тато, він там мав корчму, через потік там був один чоловік Єцко Николай,  він мав, косив сіно і мав великий стіг. І в тім стогу переховували Бергера. Ну і там хто замітив, потому заявив, але його попередили, і він звідти в той час…І то вже було після війни біда. Було, бо почалася бандерщина бушувати. Ну ці ся лишили. Похоронили, це місце вільне. Там трава росте, там більше нема нічого.

- Де євреї ходили молитися? Пантелійчук казав, що мали там якийсь молитовний дім, чи як вона там, синагога.
- Одні йшли в Чернівці, багато йшли, і всі йшли, бо там, де тепер кінотеатр «Жовтень»,  там була центральна синагога євреїв

- Вони йшли з села туда?
- Йшли туди, но мали десь молитвенний дім  тут десь в Кучурові, по-моєму, не знаєте, де пошта в нас? Від пошти, там на берегу була церква дерев’яна, то не є єврейська…Про той дім, де вони в Кучурові молилися, я не можу сказати, я знаю, що вони ходили в більшості в Чернівці йшли. І тут ще була одна єврейка через дорогу, теж ще була Фройка, ну вони пішли до міста, перейшли до міста жити і так ми за них більше не знаємо.
(…)

- А равин був тут в них?
- Я вам не скажу. Межи ними мав бути хтось, але я вам не скажу, не можу сказати точно. Я знаю оце, що знаю. От тут на кладовищі єврейськім скраю, якщо бути там, там є пам’ятник Аввербаху, він мав два сини Вітя і Ізя. То я з Ізьом ходила до школи, а Вітя був старшим, і я не знаю, яким чином він виїхав заграницю, не знаю, як йому вдалося, під час війни виїхав і все.

- А от ви казали  що ви ходили до школи. А от в школі і українці і євреї усі ходили разом?
- Усі разом ходили. Після війни. Під час війни школа не робила.
(…)

- А як місцеві жителі з євреями контактували?
- Добре, дуже добре жили, дружньо. Євреї по суботам не клали вогонь, так як тепер,  і вони нічого не робили. А ті хлопчики такі, бідні, то вони їм йшли розпалювали вогонь, бо вони навіть сірник не палили, клали в вогонь, робили то, що вони казали, допомагали, ну тоді колись теж були і бідні, і багаті, і дуже бідні були. Вони йшли допомагали, у них з одної сторони ліпше жили, бо торгували, може розумніші були, до культурних більше людей відносилися, то вони давали дітям і хліб з маслом. Знаєш, де та дитина колись бачила щось,  той хліб з маслом, варили мамалигу, рубали грінку мамалиги та й солили, клали на шпагат (на плиту), пекли  і клали в торбинку. І так то діти йшли до школи з тою їдою. Тепер би хто сказав, то би сміявся. Що ми перебули, що ми пережили. Жили дружньо, дружньо. Якщо треба  було, то навіть зичили гроші один одному, ну робили, гроші платили, так що ворожнечі між ними не було, між нами сільськими і євреями ворожнечі не було.

- Пантелійчук нам розказував, що тут якийсь єврей був різником, що різав худобу.
- Він тут від млина трошки дальше на правій стороні жив.

- А як його звати було?
- Я вам не скажу

- Але був такий, що різав худобу?
- Так так, він мав свою ятку, як то казали,  м’ясний магазинчик, ятка колись називалися.
Купував телята від людей, худобу, і там він торгував. Приходили і наші купувати туди, якесь свято, якесь весілля,  то йшли до нього купувати. Ну і євреї самі свої  йшли купувати. Тай до міста він все висилали. Ну що ще можу сказати. Питайте!

- Як в вашій сім’ї ставилися до євреїв? Мама, тато?
- Знали багато язиків, багато мов знали, знали всякі. Але я не знаю, був єврейський язик, що я знаю німецький язик і він був похожим  на єврейський, а іврит, цей що є тепер, то  у нас на селі не було цієї мови, може вони між собою спілкувалися,  тому що вони знали, але ми не балакали з такою мовою з ними.
Тато дуже дружньо жив, тому що тато мій один єдиний чоловік в Кучурові, який мав корчму, то вони якось знаходили спільну мову. То вино брали від них, то перекуповували, то разом йшли в Молдавію, їхали за товаром, ділилися. Тато мій дружньо жив з ними.

- А вони може бували у вас вдома, якщо тато так з ними тісно мав контакт?
- Дома до хати вони не сміли приходити, але вони йшли до корчми там, бо там з дороги були двері до корчми, то вони там спілкувалися в корчмі з татом.
(…)