Даніель Крачковський: Можу вас попросити спочатку представитися і сказати, коли й де ви народилася?

Галина Блашчук: Я народилася восьмого, четвертого, тисячу дев’ятсот двадцять дев’ятого року. Блашчук Галина. 

Д. K.: Можете розповісти, що ви пам’ятаєте, якою ви пригадуєте єврейську громаду в Ізбиці?

Г. Б.: Ну, жили поряд з нами, то з трьох сторін були єврейські сім’ї, були єврейські будинки. Ну, з однією я ходила до школи, з дівчинкою, з другою ходила. Я не пам’ятаю, хлопці хіба не ходили до нашої школи, тільки до їхньої тієї, так? Ви цього не знаєте?

Д. K.: По-різному, по-різному. Наприклад, в Замості так само ходили як до єврейської школи, так і до загальної.

Г. Б.: Ну, так, була та єврейка, пам’ятаю. Але щось не пам’ятаю, чи хлопці ходили, чи ні. Знаю, що дівчата сиділи, у всіх було таке чорне волосся, у декого були воші, то біда була, біда була, бо ж у них не було жодних умов, жодних умов! Звідки мали бути? Коли магазини позакривали, у них усе позабирали. Було в них, як то називається? Ну, що шкіру виробляє, шкіру виробляє. Дубильня.

Д. K.: Taк, дубильня.

Г. Б.: Була в них дубильня. Мали, а мої батьки мали млин, сьомий. В Ізбиці [було] сім млинів. То один – наш, а один – графа, але за річкою, направо. Якщо ви були в Тарногурі, то ви бачили ту будівлю, що виставлена на продаж, вона ще трохи й розвалиться. То був графський млин. То їх було два. Ну, а [інші] п’ять млинів належали євреям. То колись, то не так, як зараз, що кожен йде, купує, скажімо, хліб чи пиріжок в магазині. Колись то все пеклося, треба було його робити вдома, саме тому у нас було стільки тих млинів. І в них усе те забрали. Все запечатали і кінець! Магазини теж. Тож вони нічого не мали. Отак ходили, щось там продавали. Найгірше було тим закордонним, бо вони, як їх сюди привезли, то вони геть нічого не мали. Якщо десь щось мали… навіть косметику носили ті євреї, продавали. Французьку. Пам’ятаю, що таку гарну мали, ту різну косметику. Ну, але ж треба було з чогось жити, правда? Ну, а тоді був холод і голод. Навесні, як тільки така, як вона називається? Лобода називається, таке щось росте, щось трохи схоже на шпинат. То його не було ніде на галявинах, ніде. Вони ходили, чи щавель, чи що, все виривали, визбирували і так ходили, ходили. Ну, до нас багато приходило, через те, що у нас був млин, то так трошки борошна давали на щось там, на локшину, чи ще на щось. Ну, а той, що у нас пізніше переховувався, то його мати ще перед війною, і на початку, і під час війни продавала, робила; у євреїв були популярні такі коржики з цибулею, то вона напече ті коржики з цибулею. Батька він не мав, батько помер, тільки брат і він. І він приходив до млина, до нас по те борошно, завжди щось отримував від батька. Може, я не про те кажу? Я балакуча, як почну говорити…

Д. K.: Ні, ні. Ви можете розповісти, яке було співвідношення євреїв та поляків перед війною в Ізбиці?

Г. Б.: Ну, знаєте, взагалом, то так: в Ізбиці трохи людей жило на пагорбі, як виїжджати на пагорб, то там, як до Краснегоставу. То там у них були господарства, городи, але маленькі. А в самому [місті], тут внизу то була біднота. Наприклад, субота, а у євреїв був той шабат і єврей сам собі не розпалював піч, тільки поляк. То як субота, то були такі бідні, пам’ятаю, наш сусід і там далі, то чекали на суботу, «як піду, то зароблю собі», було, казали: «грубу розтоплюю, грубу у євреїв розтоплюю». Грубу, там дрова, то там те, а там те і ось так. Не знаю, але на мою думку, якихось таких суперечок не було. Та й нас, поляків, загалом, було мало. Що то таке, десять відсотків?  Не було багато. Ось так воно було.

Д. K.: Ну, а може ви більше розкажете про стосунки між поляками і євреями? Як ті дві спільноти жили разом? 

Г. Б.: Ну, знаєте. Ну, ну, ну то так жилося, так само як, а я знаю? Ми то жили добре, бо я з тими єврейками, гралися разом, ходили до школи, було три єврейки, але під час першої облави їх усіх забрали. Батьків і ті три дівчинки. Але я то не знала ні про якісь конфлікти, чи щось таке. Ну, а крім того, поляки дуже допомагали, дуже, бо вони ходили, ходили, вони просили, ну, бо голодні, через голод, а ще, що гірше, був тиф, а німці цього боялися. То на будинку було написано, але мало бути підтвердження від гміни і від німця, що дійсно тиф, то тоді туди німці не заходили. Але, що з того! Страшно тоді було, страшно!

Д. K.: В Ізбиці діяла одна синагога. Пам’ятаєте? 

Г. Б.: Синагогу?

Д. K.: Taк.

Г. Б.: Ну, чого ж ні? Тут, під горою. Як вже майже минути Ізбицю, то справа є кіркут, а зліва стежка і там була, під горою була синагога. А сюди ближче, ближче до Блатта, на наступній вулиці була та школа, казали, власне, що єврейська. Але німці розібрали, бо вона була з дерева, а синагога була мурована, така велика будівля. Але пізніше, то так – якось так сталося, що німці, як… Німецький штаб був тут, за річкою, в Тарногурі у графа. І як сюди наближався фронт, то вони втекли, німці. Так? Втекли. Дещо підривали, наприклад, біля нашого дому була така площа, але не там, де ми тоді жили, але зараз, тут у місті. То вони огородили, але там була єврейська баня, єврейська баня. Тож баню закрили, підірвали ту будівлю, огородили дротом і почали звозити балони з газом. [Це було] перед самим кінцем. А пізніше, як вже тікали, тікали, бо вони, як втікали, то дорогою, наприклад, хтось гнав корів, йшло багато корів, то все брали, що де попадалося. Але я не знаю, як далеко воно зайшло. І саме тоді підірвали, синагогу частково, тільки частково, бо після війни її вже більше не можна було використовувати. А потім, кому то було потрібне? Тож люди те розібрали, але то німці почали її руйнувати. Підірвали те місце, а нас з Ізбиці німці вигнали, сказали, щоб ми втікали. Ми втекли за Ізбицю, до лісу, на Залісся, втекли в тому, в чому були. Ну, і так то було, так то було. Підірвали, підірвали, а в тій Донбровій, знаєте, як їхати з Ізбиці до Красногоставу, так є лісок з лівого боку.

Д. K.: Є.

Г. Б.: To там у них були боєприпаси, були там. А те підірвали! Так було. То ми в тому лісі, в Заліссю були, то цілу ніч були такі страшні вибухи, що там в хатах в селі, в тому Заліссі, а ми були в хаті, то зі стелі летіло те, вапно летіло. Такі страшні були там вибухи. І вони підірвали все по черзі. Зокрема, міст, мости підривали! Перший називався червоний міст, то граф ним їхав з того, на Малинець. Там, на Малинці, не знаю, чи ви знаєте, направо. 

Д. K.: Більш-менш знаю.

Г. Б.: Справа Малинець. Ну, то там жили Фурналі, так їх звали, працювали у графа. Йому належали луки і там далі, тож теж їздив тим червоним. То той червоний міст не відбудували, немає його. А той головний, що був підірваний біля млина, тож не було мосту, висадили. І так втікали, втікали. І на вишці, [або], наприклад, на костелі сидів німець і спостерігав, і щось там навіть стріляв з тієї вишки, але куди? Не знаю, не знаю. А ми знову були в Заліссі, а там якраз пшениця росла, так? І в ту пшеницю приїхали катюші. Йо, бо! А ми в такій, ну, в такій, як воно називається? В лісі в такій ямі, ну, просто така дорога вниз, а над нами катюши, як то було страшно! Ой! Ой! Ох, що то було! А німці до них, але німці тікали, ледь… То росіян вже більше було, швидко їх сюди пригнали з Ізбиці. А ми там сиділи тільки дві ночі і повернулися. Зруйновані були мости, лежали німці, звісно ж вбиті, там їх ховали, трохи й росіян побили; над нами, наприклад, був той, якийсь там, не знаю, стояли ті гармати, чорт його зна, що воно. То пізніше кричали, що росіянку десь там вбили. Щось там трохи кричали. А німців лежало, то їх поховали, спочатку тут, де зараз такий парк, тут, посеред Ізбиці, а друге [місце] – там над річкою, над  Вепшем [не зрозуміло]. Але десь їх пізніше позабирали, не знаю. Ось так то було. Які ще питання? Їх так багато, а я тут розбалакалася!

Д. K. : Ні, дуже добре! Може, ви пам’ятаєте ще когось з Ізбиці, якісь прізвища, може, рабина? Чи, може, цадика?

Г. Б.: O, холера! Рабина то я часто бачила, бо він жив так у місті, біля головного того стоїть будинок рабина. Стоїть будинок рабина. А то тут, як їдеш, як повз той ринок, ну? Ось тут той парк і тут же та друга дорога, тоді наліво, то такий великий будинок, то рабина. Ну, я бачила, рабин бігав з бородою. Ребе, ребе!

Д. K.: Чи ви можете розповісти про події, які відбувалися на кладовищі в Ізбиці?

Г. Б.: Про що? Бo я трошки…

Д. K.: Чи ви можете розповісти про події, які відбувалися на кладовищі в Ізбиці?

Г. Б.: Kоли?

Д. K.: Коли було гетто, коли діяло гетто. Мене, власне, цікавлять ті масові вбивства, до яких дійшло.

Г. Б.:  Ну, то значить, вони в Ізбиці, вони то звичайно з Ізбиці вивозили. В Ізбиці то тільки в сорок другому в листопаді, як була та остання облава.  Першого листопада. А раніше, чому з Ізбиці, бо близько мали біля нашого того, ніби містечка, потяг, потяг, тому там в Ізбиці те все відбувалося. Я знаю, може, й тому, що там було багато євреїв, бо коли привезли з закордону, то їх розпихали по домах до тих, по п’ять сімей жило. О, солому збирали, підкладали солому і спали на тій соломі. Ну, бо їм не дали жодних помешкань. Тож лише в сорок другому була остання облава, остання. Бо раніше, то так було. Плакат, що завтра о тій і о тій годині мають зібратися на тому ринку. Тож були такі, що пішли, а переважно ті закордонні, то вони не вірили, що їх… їх там повбивають. Не вірили. Вони не вірили. Ні. Вони кажуть, що вони нас привезли, бо… ех так, а їх привозили з закордону потягами, бо наших там з Лодзя везли, з Варшави, з інших, з Плотська, трохи перечислю. То в тих, для худоби, товарняках, так? А тих привозили плацкартами, елегантними потягами, отак. Тільки тут пізніше що з ними робили? Як він йшов з торбинкою і його кудись пхали, то по черзі впихали до тих домів. Без їжі, без нічого. Без нічого. Біля нас жили… звідки… з Франції? Ні. З Франції? Ні. Не знаю, звідки. З Німеччини. З Німеччини був. Один син лікар, один син інженер і батько з матір’ю. А поза як мій батько був хворий, я знаю, може, хребет, може, якась простуда, щось там, то лежав. То не було ліків, як їх зараз багато. У нас, власне кажучи, не було й лікаря, тільки був… як це називається… фельдшер. В Ізбиці був фельдшер, а лікаря не було. І він… при… то вони ходили, ті євреї, і так шукали, ні? І власне той лікар прийшов, мав десь ще якісь уколи і врятував батька. Врятував батька. То вони з того часу діставали від нас все, що їм було потрібно. Ось так приходить, через паркан, як тут отой другий дім, навіть ближче. Так. Отак то було. То страшне було, вони тільки спочатку, пізніше то вони вже знали, що коїться, але спочатку вони казали, що їх тільки тимчасово виселили. Трошки, тимчасово. Вони їх одразу заберуть. Забрали їх. Правда, так само, як забрали у них валізи. Адже як їдеш, то не береш там аби що, правда? Брав, що найкраще. О. Тільки ручну поклаж… тільки ручну поклажу міг нести, ось так їх і гнали. А нас… А пізніше, то ті, які вийшли, щоб їхати, щоб їх вивезли і замордували, значить… то спочатку вийшло трошки, й ходили німці з тими чорними, то теж, напевно, знаєте, що то за чорний, чи ні? Чорний. Українець в німецькому війську, в чорних мундирах. То вони активно брали в тому участь, в тому… в виселенні тих євреїв. Виходили й витягали з будинків. Хто сховався в підвал. Десь сховався, то його витягали й забирали. Отак було. В сорок другому була чистка. То той наш бідний Ханан… і їх тоді провели в… то було в останнє, на той ринок. То зо три тисячі, казали, що було. Жахливо, як їх тоді повитягували, повитягували. І нашого бідного теж. Він хлопчиною був. Низенький був, такий тендітний. І його тоді зловили. І їх… а тоді їх повели на галявину до… до залізнодорожної станції, галявина була тільки з тієї сторони станції. Ну, з тієї, бо там вже дорога і за дорогою. І там на галявині, то графські галявини, вони мокрі [тоді були]. І вони їх на тій галявині посадили, бо не було потяга. Бо партизани підірвали потяг на Вульці Орловській. Нема потяга. І вони сиділи на тій галявині два дні. Листопад. Як на зло тоді то у нас день померлих припадає, так же? З поляків ніхто з дому не виходив.  Тому що не раз так було, що [поляк] іде, а єврей тікає за ним, а німець стріляє. Ніхто з дому не виходив й тоді, як погром якийсь був. На ту галявину їх привели. Тримали дві доби. А вони масово почали померати. Ну, бо поза як дві доби там були й мале, й старе, й так далі, а біля нашого дому була така дорога до млина. І власне тією дорогою відвезли фірами тих, хто попросту… або кого застрелили, бо не одного й застрелили. Як тікали, то стріляли. Або [сам] помер. Ну, що робити? Повели їх в кінотеатр. В кінотеатр. Кінотеатр знаходиться, не знаю, чи ви бачили. Як іде колія, як в Тарногуру їхати, так? Там є залізнодорожна колія і зліва є кінотеатр. Зараз то пожежна частина. І в той кінотеатр їх стількох заперли, що там був один зойк, один крик, один розпач. А ми що, як став німець, то він не пішов геть, бо пильнував їх, але й була синя поліція, ну, то вже була наша синя поліція. Наприклад, як я ходила до школи з донькою поліцейського, коменданта, то ми були такими дівчатами по тринадцять років. Ми брали воду, бо вони ж потім через те загратоване так вікно, тим… колючим дротом вікна, витягали руки, волали. Хотіли пити, хотіли їсти, всього хотіли. Тож ми їм давали чай, хліб… але ж тим не нагодуєш, то людина йшла, бо, бо не можна було [спокійно] чути ті голоси. І тоді от тобі маєш… розповісти про того Ханана, чи ні?

Д.K.: Taк, неодмінно.

Г. Б.: I він там був в тому кінотеатрі. І ми увечері сиділи з мамою, батько був в млині. Але він батька боявся. Колись з моїм батьком трапився один випадок, коли він був у місті, а він ріс серед євреїв, в Ізбиці, тож знав кожного єврея, ні? Якось стояв з одним євреєм, розмовляв. І прийшов німець, якому це не сподобалося. Взяв батька й того єврея і так… до в’язниці. Не знаєте, де [була] та в’язниця, яку вони розібрали, ні? А тут, де зараз [знаходиться] поліція. 

Д. K.: Tут в Ізбиці?

Г. Б.: Пост.

Д.K.: Taк, там, де будували з мацев той пункт для арештантів.

Г. Б.: Ну, то вони з тих… євреї повинні були розібрати надгробки на тому… на кіркутові і з тих надгробків наказав… той Енгельс, той кат, що був, наказав зробити собі власну в’язницю. Ну, й батька тоді взяти з тим євреєм. А батько не мав при собі ніяких грошей. Там його обшукали, обшукали, нічого не мав, а у єврея було п’ять золотих рублів, десь у кишені. То ти хотів купити, батька дуже сильно побили і посадили в той бункер, бо вже тоді те називали бункером. А єврея застрелили на очах у батька. Застрелили. Ну, й батько просидів два… дві доби в тому бункері, але нам так пощастило, що тоді того ката Енгельса не було. Був тільки заступник, його звали Клемм. Не знаю, чи ви чули?

Д.K.: Відома постать.

Г. Б.: A ви знаєте, хто такий був той Клемм?

Д.K.: Розкажіть.

Г. Б.: Хто то був? To був лейтенант польського війська в Замості. Клемм, Клім, Клім. А пізніше вони так робили, що фольксдойче, рейхсдойче. Так. Через те, що мій дядько був у Замості, власне, в тому війську… санітаром і дуже добре його знав. Як він прийшов сюди в Ізбицю, дядько прийшов і каже: «Знаєте, що? Мій той, лейтенант є заступником Енгельса. – Що ти плетеш? – Ну, я зустрів його в місті і ми того, посиділи разом за чаркою. – Ну, ти придурюєшся, чи що? – Ну, слово даю». А саме тоді, на щастя, Енгельс якраз був у відпустці, а був той Клім. Ну, то ми одразу до дядька: «Йди та виріши з ним усе». Ну, то він і пішов. Там був ресторан «нур фор дойчє» [з нім. «тільки для німців»]. Вони пішли до того ресторану. Пили, пили. Пізніше він пообіцяв йому тридцять тисяч, пам’ятаю, як зараз. Ну, то він відпустив батька. Але той… але він не бив батька. Інший бив, був такий [якого тримали спеціально] для биття. Але не він. [А той інший батькові] зуби вибив. І батько з того часу страшенно боявся євреїв. Боявся. Вже більше ніколи не ходив до міста. Ходив до млина і додому. А той наш Ханан знав це все. То він як прийшов, то в… став в дверіх, бо побачив, що [батько] кудись там пішов, до млина, мабуть. Що батько в млині, то каже: «Нема, нема, нема». Ну, нема. А сам увесь був мокрий. Якась курточка на ньому. А найгірше, що увесь смердів. Бо в тому ж кінотеатрі ходили… під себе. Брудний. Ну, й до мами: «Мамо, мамо, мамо, мамо, рятуй мене, рятуй». Щось мама каже, він відповідає. Взяла, а у нас було так, що дім, дорога і за дорогою такий погріб. Не знаю, чи ви де бачили, в… в селі такий справжній погріб. Був там. Погріб для картоплі. То двері замикалися на такий ключ до того погріба. І мама каже: «Бери той ключ і йди, замкни його, а я буду дивитися, чи батько не йде». Ну, й замкнули, ну, й так тримали його [там]. Але ж ходили, носили йому [їсти], а навесні він каже: «Я вже сліпну». Бо ж там зовсім не було світла. Такий був… ну, то що, ну, то каже, що я… Батьки мали деревину на хату, бо ми тоді ще жили в такій коморі, а за тим погрібом було розкладено багато такого дерева. Він каже: «Я собі в тих дровах зроблю комор… криївку». І там у нього були ковдри, все. Мав подушку. І там собі зробив. 

 

Частина 2

Галина Блашчук: Зробив… a вночі в млині був сторож і він з ним сидів, з тим сторожем коло млина. Ну, а біля млина у нас знову поставили корівник, де стояли корови, свині і так далі, але то було близько, тільки ми… ну, я знаю, сто метрів, може. Ну, взагалі, то сторож був хороший. Ну, а. Але йому теж бідному дісталося. Ну й він… але хтось то побачив. Його. Ми ніколи не дізнаємося [хто то був], але там сусіди були, але ми з усіма дуже добре жили. А хтось поскаржився і навесні, ну, то зиму так пересидів, а десь навесні, ранньою весною. Ми в домі сидимо, чуємо, ну, а то вже вечір був, близько одинадцятої. Ми спали, [а тут] страшний крик. Мама відкрила двері на двір. Каже: «Боже, то, то, – каже, – то сторож так кричить». Так його німці били… отак то було. Вони, бо було холодно, то вони відкривали корівник і сиділи на порозі того корівника, той сторож і єврей. І… але ж темно було. У сторожа був пес, пес почав гавкати, пізніше побачили світло від ліхтарика і [почули] німецькі голоси. Але то вже був момент, [коли кричали:] «Халт, халт, халт» [з нім. «стій»]. Ну, що, єврей десь подівся. Розчинився. Нема єврея. Тільки сторож, тож його й били. «Де єврей? – Який єврей? – З яким розмовляв? – З собакою [розмовляв]». Ну, то його бий. «Де єврей? Розмовляв з євреєм». Так на тому й скінчилося, що вони в тому корівнику цілий той, ну, той, на горищі, бо там же сіно-солома і так далі [все перешукали]. Ну, сторож каже: «Думав, вони його там приб’ють…». Він не знав, де він є, не знав. Прийшли, звісно [до нас] додому, зробили ревізію, поставили нас вздовж стіни й шукають, забралися на горище – нема. Ніде нема. «Де єврей? – Але який єврей, нема єврея». Тож… батька почали бити. А-а, ще що було. А хтось їм доклав, що вони знали про криївку в тих дровах. Спустилися з горища, пішли до тих дров і знайшли криївку. Ваші дрова? Ну, взяли батька і взяли сторожа, але то було, але на щастя то було тоді, коли того Енгельса не було, якось так склалося. Ну, тож два дні батько сидів і сторож сидів два дні. То зуби їм повибивали. Але нічого не було. Казав, що в тому бункері була просто залита підлога і [більш] нічого, нічого. Отак лежиш. Дві доби лежали. Ну, підкупили ми того Кліма [ред. Людвіг Клемм], а то пощастило, що так все вийшло. Якраз його знав дя… тож той взяв гроші. І відпустив батька. Ми знаємо, де подівся єврей. За якийсь, може, тиждень, не знаю, за скільки днів, увечері, а він звідкись знав, що там, в… бо там позмінно працювали батько і батьків брат. Коли якось працював вночі, як батько працював, відкриваються двері і він стає в дверіх. А ми з мамою дивимося одна на одну й помираємо зі страху, але що. «Де ти був?», а він каже, що як почалася суматора, як почув німців, а було три корови, які мали одні ясла і він заліз під ті ясла. А корови притулилися до тих ясел. А вони всюди шукали, де тільки не шукали й на горищі шукали. А єврей тоді виліз і де ти його знайдеш? А він втік. Моя тітка з дядьком жили не далеко і мали великий город, і здорового собаку, й будку. То він втік і сидів в тій будці. Каже: «Я сидів у тітки в будці. А що їв? А що тітка псові приносила, то найкраще було, як на кістках ще м’ясо лишалося, то я у забирав у собаки». Але каже, що найгіршим було те, що у тітки була наймичка. Розказує, коли винесла Хелена, а [там] були такі малі курчата і вона їм винесла такі посічені яйця і я в них то забрав, а вони пищали, то тітка почала кричати: «Хелено, ти ще не дала тим курім їсти». А він [єврей] каже, що ту їжу вже сам давно з’їв. Ну й сидів там тиждень. [Як] прийшов, то ми дали йому одяг, бо те було подерте, зіпсуте. А він каже, що піду в Остшицю, там за горою, там далі є Остшиця, то каже, що маю там знайомих, які в партизанах, тож піду в ліс. «Бо вже ж тут не буду, бо де тут я буду? Бо де я буду?» І втік, і пережив. Різні партизанські пісні, як були ми там у нього, то співали. Усі знає. Ну, й так бідний пережив, так пережив. Ось так то було. А пізніше, після війни їх збирали, то він поїхав до того Ізраїля, бо що було йому робити? Сам був. Поїхав. Одружився. Ну, спочатку служив у війську, пізніше одружився, мав двох дітей. Відкрив магазин. Магазин. А вона була єврейкою з Румунії. Я з нею не розмовляла. А мій чоловік, наприклад, п’ять років був в Німеччині на роботах, то вмів німецькою [говорити], а вона теж вміла. То розмовляли. А ми з Хананом польською, а вони німецькою говорили. Отак то все було. Так він пізніше вислав, вислав нам те все і дзвонить, щоб приїхати. Ми й поїхали. Спочатку подзвонив рабин. Найважливішим є той головний рабин. Ми приземлилися десь в обід, літак сів, а після обіду він одразу подзвонив до того рабина, що я приїхала і коли має бути та урочистість. Ну, й рабин відповів, що скаже йому завтра. Те все, власне, було через тиждень. Диплом, ті дипломи і медаль, посадка деревця, пізніше такий обід, він там мав знайомих, то [вони теж] прийшли на ту урочистість, а потім був обід.