Частина I

 

Олександра Дуда: Я народилася в Бровці в двадцять шостому… в лютому, двадцять шостого лютого, в Бровці. 26-й рік і 26-й день. Ну, і ходила до школи, пішла туди [в] шість років і закінчила перед самою війною. 7 клас закінчила і все. Потім вже жодної школи… війна, нещастя, страх якось пережила. Двічі я мала карту до Німеччини. Переховувалася, спала… в підводі, в таких… там такі… виховав потім… нас виховував, у мене був дуже хороший батько і батько нас виховав.

 

Даніель Кшачковський: Яка кількість населення була в Бровці і на скільки великою була група євреїв по відношенню до загальної групи населення?

 

О.Д.: Євреїв було чотири родини. Найбагатші. Євреї… євреями були Лейби, мали багатий магазин і молочарню. Там у нього на тій молочарні працювали поляки. Лейбова  була така елегантна пані з чоловіком. Мала двох дітей, Добка, а той ма... Юзеф малий. Та Добка, дуже гарні були, гарні євреї. І та Лейбова мала брата, неодруженого, він працював на молочарні. Він все організував і… добрі були люди. Добрі, шляхетні люди. А в нашому домі мешкало дві панянки, єврейки. Зиліковни, одну звали Хаба, старша, а молодша Бронка. Дуже гарно шили. Тут нашій спадкоємниці помістя шили різні речі: білизну, вишивали і за те жили. Але у нас в домі жили… все їли, їм не можна було, були там у них свої заборони, м’яса, чи ковбаси і щось ще. А моя матуся готувала і їли все. І говорить, що не погане. Ну, а тут на пагорбі було чоти… три родини. Був маленький будиночок і така пуста площа. То було три… чотири родини. То в одному жив Зелік. А батьки тих наших панянок, що жили у нас, там ще мали двох синів. Один був такий дорослий. Дувід… Дувід, другого звали Давид. Але ми так називали. Приходив до нас і з нами грався. Чудово організовував для нас забави. А той молодший, я не пам’ятаю, яке мав ім’я, але такий, що вже мав чотирнадцять років. Була ще одна сім’я, Мендова. Така висока. І мала одну доньку. Ми її називали Руха. Але потім… до одного класу ходили. Мендель Тер…, підписувалася як Ридіна. Її діти трохи кривдили, але я заступалася за неї, тож вчитель посадив її зі мною за однією лавкою, які були для двох, або чотирьох. Там якийсь хлопець їй докучав. Я була мала, але була хороброю і – в лоб його,  я, і я зуміла його обізвати. Я кажу… вчителі по-сусідству жили і добре мене знали. Оля каже, чи тебе там нема? А якийсь хлопець там їй набридав. І ще одна була сім’я. Спочатку Зелік… Мендова… Ябрамом звали. Мав таку худеньку дружину і двоє дітей. Торгував телятами… возив м’ясо і одразу продавав. Такий був худий… тоді євреї були такі бідніші, але всі були спокійні, елегантні, не було з ними жодних клопотів. І тут ще в одній кімнаті зупинявся єврей. Він не був місцевим бровчанином. Він мав дрібні товари, носив в мішку, а тоді перед самою війною, то був 38-й рік, матуся в сьомому… восьмому…, зняв собі кімнату і мав дрібні товари. То туди ходили жінки, купували. До нас приїжджали, каже: «Не боюся тебе, Матись… ну, ну, подамо до суду, як нам не заплатиш». А називали його Пейсик. Був приїжджий, а яке мав прізвище? Тільки пам’ятаю, що казали: «Во, ходить Пейсик…», ну, приходили з Титова… такий собі Шдюма до нас приходив, до них, бо то був… того Шлюми дружина, і Вилекова, і Лейбова – то були три рідні сестри. І він приходив. У нього в Титові були магазин і дві доньки. Красиві дівчата, я їм так заздрила, бо вони завжди були чудово одягнені. Приходили до нас додому, то одна була Допка, що молодша, а старша – Естер. Так їх звали. То я так пам’ятаю тих дівчат. То той Шлюма часто приїжджав, або приходив. «Пані Матешевічова, чи у вас є теляча печінка? – а матуся, – ну, ну, вчора пекла хліб і запікала телятину, бо ж у мене є жильці, але вам не можна». А ні півслова. Все з’їли. І ті дівчати їли, але ніхто не має знати. Ось так, у нас була така таємниця. Завжди добре платив. І все. І ще їздив такий єврей-шкляр, він приїжджав вставляв у когось там шибки, якщо побилися, він це вмів. То він теє. Тут в парку купували тільки такі прості євреї, продавали з фруктового саду, торгували яблуками, а наш батько мав велику пасіку і сад. Євреї у нас купували, у батька… фрукти, але батько дивився, рвав, пакував в коробки і вивозили вже гарно запаковане, гарно поскладане, тож наймали візників і везли до Пясків на потяг, а куди потім далі, то я не знаю. Той єврей нам добре платив. І ми добре жили, бо ми з євреями дружили і заробляли і батько отримував… перед війною вісімдесят… більше, чи менше, але заробляли ми з євреями, довго. А тоді вже як почалося те нещастя, співчували… в тридцять дев’ятому році, коли росіяни зайшли так далего вглиб Польщі, то пан єврей… ну,.. то, то Хаба, та старша Зилікувна разом з тим Дивідом, тим своїм братом втекли з росіянами, бо боялися німців. Поза як то вже тридцять другий рік, як Гітлер почав панувати, то євреї відчували, наш Пілсудський привів до Польщі стільки євреїв. Насправді в школі діти кричали і люди кричали, що через євреїв постраждає уся Польща, а з Німеччини таки багато їх до Польщі приїхало, бо у нашого Пілсудського таки була єврейка. Так. Помер, та й помер, то ми з тими єврейками влаштували у нас вдома такі поминки, поспівали, але то був тридцять п’ятий рік, я до школи ходила. В травні ми йшли на месу, бо як помер Пілсудський, то ті єврейки просили: «Оленько, тільки гарно співайте». То нас в школі було п’ятеро, чи шестеро дівчаток і четверо хлопців, тож нас десятеро співало в хорі пісню, прощання з Пілсудським, бо ті єврейки поважали Пілсудського, бо то наш приятель, про таке ми говорили вдома, коли… коли я пішла до школи, вже після школи, після костелу, то вони таку зустріч зробили, тістечок напекти-напекли, мацу… а мені та маца так сподобалася… вони мали такий добрий час… заварили для нас чай і якихось коржиків напекли… так, по-своєму,… по-єврейському. Але те все було гарно і так по-дружньому. Ну, й та єврейка, коли пішли… ми дуже плакали. А потім та Бронка, приїхав той Шлюма, чого вона пішла… вони так гарно шили, вишивали… коли на свято пошили сукню для мене і для сестри, то… ми раділи. Тож ми до них, як до євреїв, не мали жодної неприязні… а потім війна і вже почали ховатися, то та Бронка з тією Лейбовою, з тією багатою єврейкою прийшла. Вона нам довіряла. Прийшла і тут ховалися, де стодола, сіно. Вони мали свої ковдри. Вони там закопалися, але приходив свояк і бачив їх. Я й кажу своякові, що то Бронка. Так, так. Теж не було особливо що готувати, то суп з крупою, то капусняк. В одній каструлі, бо так ні те, ні се, аби… потім він постійно приходив, бо тут мав стодолу і носив повним ходом… то він не раз брав хліб їсти, а то, то чай, а то ту каву, що-небудь, аби солодке, або й у мене було трохи сахарину, аби так, для смаку, тож тижнів зо два я там їм носила їсти. Що могла. Була своя олія. Так. То картопляні коржики посмажу. Ну, і так, що… Потім була квасоля. Я дуже боялася. Вона сказала про шкатулку. Люба, якщо ми загинемо, тоді то твоє. Але мій свояк був хорошим чоловіком, але ми, нас дві було, аби одна лишилася на господарстві, а ми – до Німеччини. Чому не їду до Німеччини? Я боялася. Я прийшла увечері. Не знаю, коли вона забрала ту шкатулку. Ну, а таких багато гарних речей купували ті дві дівчини, купували. Такі гарні костюми як я приміряла, а була така худенька, невеличка. Як на мене шиті. Мені шкода було, що вона потім піде до людей, а їсти їй не дадуть, а [тільки] віднімуть. Як там було, не знаю. Як тікали, то як… німці видали наказ начальнику пожежників, начальникам охорони в Бровцю, аби виловити євреїв. На площу… на площу біля того дому. Ну, й ніхто з тих євреїв не втік. А куди тікати? Але та Бронка втекла. Не було її там, зникла. А Лейбова з дітьми залишилася вдома. Тільки її брат Нухим мав якийсь маєток, мав якісь гроші, бо ж таки заможним був, то там на такому перехресті, сховався там у сіні з тими грішми. І хтось їх вночі вбив, забрав. По сьогодні люди кажуть, знають, але кожен боїться, але той чоловік, що вбив, [вже] не живе. І один син раптово помер, і другий [помер] раптово. Тож ні в чому йому не пощастило. Ні в чому. Все марно. Навіть ті внуки. Внук сказав, що в такому домі жити не буде, один одружився, а унука, сидить така гарна панянка, не вийшла. Теж. Погано скінчилося. Й виловили в Грузці тих євреїв. Був такий начальник Кочуба. Виловили, привезли до Бровця, до того дому, до Циліків. І з Тітова… І з Тітова – Шлюма, Шлюмиха з тією молодшою Добкою прийшла до Бронця. Та, гарна. А та з тією Естер втекли. І в гаю таких собі Малишів дві доби пробули в полі. Побули там. І потім той Малиш, може, боявся, але то були, то був чоловік, але вже нема. Ну, й тікав звідти до того лісу. І та дівчинка там лежала, їй вже було, може, років вісім, може, дев’ять, така гарна дівчинка, вже велика була. Вона перевернулася, а він відскочив. Дитина лежить. То відскочив і до лісу. Ну, й зник у лісі. Наче б то, я так чула, що він в ставкові ховався. Кульпяцький ставок. І він пережив, а щодо тієї Естерки, то нічого… не знаю, чи комусь дісталися ті гроші, то… потім мені так було шкода… кажу вам. Може б, я змогла б її тут залишити. Але це дуже близько було. Ну, й свояк каже: «Ми взяли ту Естер. І та мати сюди прийшла…» Тільки з донькою… ми, то був хіба сорок другий, до [сорок] третього, тоді в Тітові вибили тих людей, щей  як вибили. Ну, приїхали німці. Всіх зігнали на ту площу. То були будинки і такий єврейський квадрат. І туди довели, і там було тридцять, бо туди звезли з Кітова, Дружки, з околиць. Ті євреї, не знаю, наче на смерть йшли… І так раненько приїхали, то було чути, як стріляли з кулеметів, бо це не далеко [було], як магазини, то одразу за магазином. І… а той малий хлопчик, син того Лейба, може, років з шість мав. [Він] в той бік тікав. Тут так будинки, поміж будинками тікав аж до тієї дороги, що в бік Плонки веде. А німець наздоганяв і тут його застрелив. Харгот каже: «Склала руки, – каже, – це ж дитина так тікала. О-о-о Ісусе, може, втече… той малий? І застрелив його». Тут люди пережили страшне [лихо]. А я в службовому приміщенні сховалася, бо я отримала карту до Німеччини. То зрозуміло, але в тій частині облав не проводили… написано на перехресті, там є таблиця. Двір Бровець. Все ж з двору не візьмуть, бо ж тягнули [звідти] й зерно, а хто буде працювати, якщо вивезуть… люди. То там взагалі не заходили на подвір’я. Ну і… і той Лейба, той багатий, що мав молочарню, йшов вже так приготувався, підняв руки, руки до гори: «Гину за вільну вітчизну». Кажуть, попрощався. Всі почали плакати. Запрацював кулемет. Тих німців було тільки двоє, чи троє. Кров потекла в рів. Люди… ми пережили страшні речі. Страшні речі відбувалися в Бровці. І [їх] вивезли. Селяни зібрали, я там взагалі не була, не бачила, не… не… навіть в той бік довго не дивилася… до лісу [вивезли тіла], там були такі кам’яні великі ями, каміння. Там їх поховали. Кажу вам. Навіщо так люди зробили? Навіщо потрібен цвинтар? Там треба ями копати. Або військове кладовище на горі, після війни… там багато австріяків поховано. Стільки років… там дві могили зробити, було місце поховати…ну і пізніше, бо то ж охорона ховала… хто там був, хто то ховав… я була такою малою, маленькою дівчинкою, навіть не чула, що там відбувалося. Кажуть, що лисиці витягували, що ноги було видно. Туди верталися охоронці, а ми там, там близенько стежка була до Бунди, ми до костелу ходили. То я через ліс ходила. Я з шести років, з п’яти в ліс ходила. Ходила по суниці, нічого не боялася… сама. Кажуть: «Де?» Дядькові [кажуть]: «Де твоя Оля? А, у лісі». Тоді великий був ліс, [зараз то] стільки повирубувано. Євреї купували. Ну, єврей ще купував, був, у лісі жив такий Бракаж. Купував деревину. Приходив елегантний до нас, до тих єврейок. Вони собі випивали. То я була за ватажка. А там була за лакея. Я до лісу ходила, приносила зашиті записки від тих єврейочок. Я там не дивилася, то їх таємниця була. Тільки туди заносила, там був той старий єврей, і той молодий елегантний, і двоє лісників. Люди фіри робили. Такі були часи. По… по домах сім’ями ночували і те все сокирами, пилами, не так, як зараз, [все] механічне. І той старий єврей каже: «Ти, мала, не боїшся, що я теє, зловлю тебе на мацу?» Бо так дітей лякали, що на мацу. А я так кажу: «Єврею, ти б польською кров’ю, польку кров їв?» А він каже: «Ах ти, лайно нахабне», на мене. А я кажу: «Я не лайно, а дівчинка і пришла до сина господаря, маю таємницю». [Він відповідає:] «Во, таке мале, а секрети має…» Ну, й дав мені картку. Був такий Рамз, мав магазин, горілку, ресторан, все… Увечері я мала принести картку Рамзові, чекушку, маленьку пляшку горілки. Я так ще на те дивилася… чи вони тим нап’ються. Ну, й ковбаса, м’ясо, багато давав. Свіжий хліб. Ну, й там якесь щось, ще там щось. А для мене таку плитку шоколаду. Кажу: «Я заробила. Бо я ж працюю». А той молодий єврей каже: «Доню, маєш рацію. За дармо нема чого ходити в ліс під гору, нема чого». А якщо я не бра… не брала шоко… того шоколаду, то він давав мені два злоті. Це багато. А я кажу, що я з того нічого не отримую, бо відношу додому, а цукерок знову немає. Тож були ті євреї… і так страшно стало. Я як йду до Плонки… О, дітки, я навіть своїм дітям показувала, де стільки людей поховано. Ну, й потім та Бронка врятувалася, а Хава як пішла з росіянами і той син, її брат, то [про них] не було жодної звістки. Приходила до нас Зилікова мати. Була в сташному розпачі, плакала. Й каже: «Знаєщ, що? Матисевичка, ота мала була права, що чого вона туди йде? Накричала, бо на[м], бо нам Зинда завжди щось там шила й приміряла. А я в дзеркало дивилася і раділа за неї. А зараз хто буде мені шити?» Та Бронка вміла не аби як. Вона була справжньою майстринею. Ну, оце все про євреїв. Оце все… але знаєте що? Я те все пережила, бо ми з ними були згуртовані. Потім померла матуся. Вони нами опікалися. А мною, мною найбільше.

 

Частина II

 

Д.K.: Добре. Скажіть, а чи ви знаєте ще про випадки, чи тут десь з околиці люди допомагали євреям під час війни?

 

О.Д.: Та в інших селах, то ніхто нічого. Але в Бровцю були… ой, багато [хто з них] не живе. То, то з євреями справді. Був такий собі Інвіцям, він, як і його дружина, дуже активно брали в тому участь. Обоє вже не живуть. О, ні. Багато вже тих старих людей… тут, у Кавяра теж вони ховалися, і теж вже давно і Бабяр не живе і… і вона років зо два, як померла. Вже мало старих [людей лишилося], вже на пальцях [можна порахувати]. Немає тих людей. Але Бабярів якось нагородили. А це машинка для шиття, як мені кажуть. Гардини такі гарні, вишиті, різні. Такі… дрібненькі, але, але лишили. Що ще могли, то встигли. А так то… На тому кінці [села жили] такі двоє Хадалів. То вони теж допомагали євреям. О, Бузи. Бузи такі багаті… вже й зять не живе, всі повимирали. Так. То ми з тим Бузом, вони такі заможні господарі були в Бровцю, то він до нас приходив. Такі з батьком, різні єврейські секрети мали. Такий собі Ясек Буза, Владек Мішта, щось, щось. А я? [Батько мені казав:] «Йди, йди з дому… що ти слухаєш?» Ну, що то дитина? Може щось десь ляпнути, ні? Що десь там щось ховає. Хтось там зараз переховує. Але знаю, що були такі, які допомагали… але то вже ніхто [з них] не живе… ніхто.

 

Д.K.: Розкажіть ще про ту єврейку, якій ви допомагали, з якою ви зустрілися після війни.

 

О.Д.: Ну, та єврейка. Ну, то що? То була панянка і вона зустрілася з тим, з Шлюмо. Ага, вона втекла в… якось добралася до Варшави, зараз згадала. І в Варшаві няньчила дитину. Вона гарно, чисто [говорила] польською і виглядала не як єврейка… ні, й чисто, гарно говорила польською. Гарно співала, вміла молитися польською мовою. І в Варшаві няньчила дитину, виховувала й захворіла, бо був тиф. Вона лежала в лікарні і та сусідка, що з нею лежала, а вона в гарячці марила єврейською. А як почала виздоровлювати, то та сусідка каже: «Знаєш що, Бронка». У неї вже було якесь інше ім’я. І прізвище [з іншими] євреями в Варшаві [вони] зробили інші документи. «…Ти єврейською говорила. – Та-ак? Я з євреями виховувалася». Ну, й щось там крутила, рятувалася, як могла. Ну, й одразу звідти втекла. Бо мала таємницю і не розкрилася їм, що вона єврейка. Але потім потихеньку, але та хвороба її видала. І вона зустріла. Як же вони зустрілися з тим Шлюмо. З тим дядьком… з Тітова. Ну, то вона погодилася поїхати до Бровця до тих Малишив, той Шлюма, що був з Естеркою, то ті Малиші просили, аби вона поїхала. А тут у лісі протягом двох днів були такі заходи. І теж та донька, така молода, як я. Поїхали до Вроцлава, але я лишилася. То мені стільки порозказувала, що вони одружилися з тим дядьком. Тільки листівку з побажаннями через, через тих людей [передала], що від’їжджаємо, що якби хотіла з нею зустрітися і зі Шлюмо, з дядьком, було підписано, що моєму приятелеві... багато років я зберігала ту листівку. Багато років.